Читати книгу - "Подвійна заборона для мільярдера, Тала Тоцка"

Каріна

Селище наше хоч і немаленьке, але ж тут усі одне одного знають. Насамперед забиваю автівку продуктами. За сиром, йогуртом і в'яленими помідорами заїжджаю до Лазаридисів. За свіжою випічкою до Караяннісів. До Маркополусів за мідіями та кефаллю.

Потім їду в супермаркет і доверху наповнюю візок. Прискіпливо оглядаюся, наче нічого не забула. Залишилися презервативи. Підходжу до каси й роздивляюся на стенді коробочки та стрічки фольгованих квадратиків.

І як їх вибирати? Зрозуміло, що потрібні найбільші, незрозуміло тільки, де тут вказано розмір. Треба було в Марка запитати, не в касирки ж питати. Хіба вона знає?

— Каро, дитинко, чого застрягла? Підходь! — лунає з боку каси. Піднімаю очі й здригаюся, упізнавши в касирці мамину подругу.

— Калімера, тьотю Філомено! — відповідаю ввічливо, подумки вкриваючись потом.

— Яка ж ти стала красуня, люба! — захоплено сплескує руками Філомена. — А що ти там видивляєшся?

Густо вкриваюся фарбою. Як вдало я не встигла покласти презервативи у візок!

— Тітонько, від мурах є що-небудь? Розвелися під ґанком і в хату лізуть, сил ніяких немає, — ляпаю перше, що спадає на думку.

— Подивися в садовому відділі, там де таблетки від комарів, там мають бути, — охоче радить Філомена.

— Дякую, тітонько, — підхоплюю візок і вирулюю геть від каси.

— Мамусі привіт! — лине мені слідом, а я мчу назад у торговельний зал.

— Передам обов'язково, — кричу у відповідь і видихаю.

Роблю почесне коло і виїжджаю до найдальшої каси, подалі від Філомени. Візьму перші-ліпші, що вже тут вибирати. Тягну руку до стенду...

— Каро, люба! Видом видати, слихом слихати! — чую за спиною і завмираю.

Відсмикую руку. Повертаюся і бачу перед собою усміхнену веснянкувату фізіономію.

— Здрастуй, Єврипіде, — щосили намагаюся зобразити радість від зустрічі з колишнім однокласником. І чимскоріш попрощатися. — Вибач, я поспішаю.

— Давай я тобі допоможу! Це ж треба, скільки набрала, — хлопець швиденько починає викладати на стрічку вміст мого візка. — А я дивлюся, ти не ти. Я так радий тебе бачити, Каро, так радий!

А я не рада. От узагалі не рада. Та щоб ти скис, Єврипіде!

І як я тепер візьму презервативи?

Хочеться тупнути ногою й обуритися, але я лише зітхаю, спостерігаючи за моторним Єврипідом.

— Це тобі для кафе стільки треба, так, Каро? — у хлопця рот не закривається. — Я ось теж думаю кав'ярню відкрити. У мене вийде, Каро, як думаєш?

— Звісно вийде, Євріпіде. Звичайно, у тебе все вийде, — киваю приречено, дивлячись, як він вправно розкладає по пакетах мої покупки.

Колишній однокласник допомагає завантажити пакети в багажник і всіляко зазиває на каву. Але я рішуче відмовляюся, дякую за допомогу і прямую до аптеки. Може, мені хоч тут пощастить?

Три рази «ха».

В аптеці виявляється черга. І хоч вона невелика, хочеться завити від відчаю. Бо тут немає жодного незнайомого обличчя. Розумієте?

Жодного!

— Здрастуй, Каро! — мало не хором каже черга. Окидаю всіх потухлим поглядом і відповідаю приречено:

— Калімера...

Можна одразу забиратися геть, бо купувати презервативи на очах у цієї компанії те саме, що відправити батькам наше з Марком оголене селфі. Тато примчіться швидше, ніж я доїду додому. А там Марка нічого не врятує, і навіть ніякий Менелай не знадобиться,

Мій тато дуже величезний, як гора. І дуже похмурий. Йому варто тільки глянути спідлоба, всі навколо ховають очі й замовкають. Це ми з мамою знаємо, що він добрий веселун, а дивлячись на нього в житті так не скажеш. Ну і я здається вже говорила, що мій тато за мене вб'є.

Але не йти ж просто так, це викличе ще більші підозри. Проходжу всередину і стаю в чергу. Може, коли всі пройдуть, у мене вийде...

— Каро, дитинко, ти що, захворіла? — висовується з-за скляної перегородки аптекар, і я впізнаю дядька Нікостратоса, татового четвероюрідного брата. Він дивиться з тривогою, і мені хочеться плакати.

Чому тут усі мене знають? Я їх люблю, правда, але як би так зробити, щоб моє життя не було як на долоні?

— Каро, кажи, швидше, — вимагає тітка Персефона, вона друга в черзі, — ми ж переживаємо!

— Ти така бліда, дитино, — стурбовано вторить їй тітка Спіридула, — і очі червоні. З чого б це?

 Мене вроздріб засипають запитаннями, і я відчуваю, що на межі. Раптово відчиняються двері, і всі замовкають, бо в аптеку входить Андронік.

— Нікостратос! У тебе презервативи є? — запитує він розкотистим голосом, і черга ахає.

— І не соромно тобі! — вимовляє йому Іоанніс, чоловік Спіридула. — Постидався б, чортяка старий.

— Тут діти! — вторить йому обурена дружина, але Андронік не звертає на них ані найменшої уваги.

— Калімера, Каро, — незворушно вітається він зі мною. — Як твій собака? Як його нога?