Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » У війни не жіноче обличчя 📚 - Українською

Читати книгу - "У війни не жіноче обличчя"

291
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У війни не жіноче обличчя" автора Світлана Олександрівна Олексійович. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 38 39 40 ... 93
Перейти на сторінку:
шістнадцять років, у мене коса велика... І ось такі! — вії чорні...»

«Я пригадую, як ми їхали на фронт... Повна машина дівчат, велика крита машина. Ніч, темно, і гілки стукають по брезенту, і таке напруження, здається, що це кулі, нас обстрілюють... З війною змінилися і слова, і звуки... Війна... Ех, та це ж тепер завжди поряд! Кажеш "мама" — і то вже зовсім інше слово, кажеш "дім" — і то теж зовсім інше слово. Щось до них ще додалося. Додалося більше любові, більше страху. Щось іще...

Але від першого дня я була впевнена, що вони нас не переможуть. Така велика наша країна. Нескінченна...»

«Мамина донька... Я зроду не виїжджала зі свого міста, не ночувала в чужому домі, і я потрапила молодшим лікарем до мінометної батареї. Що зі мною коїлося! Почнуть міномети стріляти, я відразу глухну. Мене всю неначе обпікає. Сяду і шепочу: "Мамо, мамочко... Мамочко..." Стояли ми в лісі, вранці вийдеш — тихо, роса висить. Невже це війна? Коли так гарно, коли так добре...

Нам сказали вдягнути все військове, а я метр п’ятдесят. Улізла в штани, і дівчатка в мене над головою їх зав’язали. І я ходила у своїй сукні, а від начальства ховалася. Ну, і мене за порушення військової дисципліни посадили на гауптвахту...»

«Зроду б не повірила... Я не знала про себе, що зможу спати на ходу. Ідеш і в строю спиш, наштовхнешся на того, хто попереду йде, прокинешся на секунду, далі спиш. Солдатський сон усюди солодкий. А якось у темряві мене не вперед, а вбік хитнуло, я і пішла полем, іду і сплю. Аж поки в якусь канаву не впала, тоді прокинулася — і бігом наздоганяти своїх.

Солдати сядуть на привалі — одна самокрутка на трьох. Поки перший курить, другий і третій сплять. Навіть похропують...»

«Не забуду: привезли пораненого, зняли з нош... Хтось узяв його руку: "Ні, він мертвий". Відійшли. І тут поранений зітхнув. Я встала на коліна перед ним, коли він зітхнув. Заголосила і кричу: "Лікаря! Лікаря!" Лікаря піднімають, трясуть, а він знову падає, як сніп, так міцно спить. Не спромоглися його розбудити навіть нашатирем. Він перед цим три доби не спав.

А які важкі поранені взимку... Задубілі гімнастерки — через кров і снігову воду, кирзові чоботи в крові з льодом — не розрізати. Усі вони холодні, як мерці.

У вікно подивишся — зима і краса невимовна. Чарівні білі ялинки. На секунду все забудеш... І знову...»

«Це був батальйон лижників... Там лише десятикласники... їх із кулемета прошили... Його такого привозять, він плаче. І ми їхнього віку, але вже старшими почувалися. Обіймеш його: "Дитя любе". А він: "Побувала б ти там, не сказала б тоді — дитя". Він помирає і кричить усю ніч: "Мамо! Мамо!" Там було курських двоє хлопців, ми їх звали "курські солов’ї". Прийдеш будити, він спить, у нього слина на губах. Зовсім малесенькі...»

«Цілодобово стояли біля операційного столу... Стоїш, а руки самі падають. Буває, увіткнешся головою прямо в оперованого. Спати! Спати! Спати! У нас набрякали ноги, не вміщалися в кирзові чоботи. Так очі втомляться, що важко їх заплющити...

У моєї війни три запахи: крові, хлороформу і йоду...»

«О-ох! А рани... Великі, глибокі, рвані... Можна було збожеволіти... Осколки з куль, гранат, набоїв у голові, в кишках — у всьому тілі, водночас із металом виймаємо з тіла солдатські ґудзики, шматки шинелі, гімнастерки, шкіряних ременів. В одного солдата всі груди розкидано, серце можна побачити... Ще б’ється, але він вмирає... Роблю останню перев’язку і ледве тримаюся, щоб не заплакати. Швидше, думаю, скінчити і де-небудь забитися в куток і наплакатися. А він мені: "Дякую, сестричко..." і простягає в руці щось маленьке, металеве. Я розгледіла: схрещена шабля і рушниця. "Навіщо віддаєш?" — запитую. — "Мама казала, що цей талісман врятує мене. Але він мені вже не потрібен. Може, ти щасливіша за мене?" — сказав так і відвернувся до стінки.

Ввечері кров у волоссі, пробивається через халат до тіла, вона на шапочках і масках. Чорна, тягуча, змішана з усім, що міститься всередині людини. Із сечею, з калом...

А іноді покличе хтось: "Сестричко, у мене нога болить". А ноги немає... Більше за все боялася носити мертвих, вітерець підніме простирадло — і він на тебе дивиться. Не могла нести, якщо був із розплющеними очима, візьму і прикрию...»

«Привезли пораненого... Лежить на ношах весь забинтований, у нього було поранення голови, його ледве видно.

Ледь-ледь. Але, мабуть, я йому когось нагадала, він мене кличе: "Ларисо... Ларисо... Лорочко..." Напевно, дівчину, яку він кохав. А це — моє ім’я, але я знаю, що ніколи цього чоловіка не зустрічала, а він кличе мене. Я підійшла, ніяк не зрозумію, все придивляюся. "Ти прийшла? Ти прийшла?" Я за руку його взяла, нагнулася... "Я знав, що ти прийдеш..." Він щось шепоче, але я не розумію, що він шепоче. І тепер не можу спокійно розповідати, як згадаю той випадок, сльози пробиваються. "Я, — каже, — коли йшов на фронт, не встиг тебе поцілувати. Поцілуй мене..."

І я нахилилася над ним і поцілувала. У нього сльоза випорснула і попливла в бинти, сховалася. І кінець. Він помер...»

Про смерть і подив перед смертю

«Люди не хотіли помирати... Ми на кожен стогін відгукувалися, на кожен крик. Мене один поранений, як відчув, що помирає, ось так за плече обхопив, обійняв і не відпускає. Йому здавалося, якщо хтось поруч із ним, якщо сестра поруч, то від нього життя не піде. Він прохав: "Ще б п’ять хвилинок пожити. Ще би дві хвилинки..." Одні помирали нечутно, потихеньку, інші кричали: "Не хочу помирати!" Лаялися: твою мать... Один раптом заспівав... Заспівав молдавську пісню... Людина помирає, але все одно не усвідомлює, не вірить, що помирає. А ти бачиш, як з-під волосся повзе жовтий-жовтий колір, як тінь спочатку рухається обличчям, йде під одяг... Уже лежить мертвий, а на обличчі якийсь подив, ніби він лежить і гадає: як це я помер? Невже я помер?

Доки він чує... До останнього моменту кажеш йому, що ні-ні, хіба можна померти? Цілуєш його, обіймаєш: що ти, що ти? Він уже мертвий, очі в стелю, а я йому щось іще шепочу... Заспокоюю... Прізвища ось стерлися, пішли з пам’яті, а обличчя залишилися...»

«Несуть поранених... Вони плачуть... Плачуть не від болю, а від безсилля. Першого

1 ... 38 39 40 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У війни не жіноче обличчя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У війни не жіноче обличчя"