Читати книгу - "Безсмертний полк. Священна війна Путіна"

Як сталося, що Симоньян могла зробити таку блискавичну кар’єру? Досить раз поглянути відеоматеріали “RT”, у яких вона з’являється, щоб зрозуміти: вона вдається до нового різновиду журналістики, двома головними рисами якого є брехня та висміювання. У грудні 2015 року, відповідаючи на критику з боку американських медіа, “RT” створило геніальне відео — sui generis, зрозуміла річ. У 4-хвилинному кліпі Симоньян у хутряній шапці з зіркою на лобі та неоковирній куфайці дискутує з великим ведмедем, що символізує російську могутність, оглядає темні кімнати бюро “RT”, які нагадують радше в’язницю, рахує мільйони банкнот, які прибувають цілими ваговозами з Кремля, лає закутих у кайдани іноземних співробітників, присутня при вдаваному зніманні військових сюжетів і т. ін. У кінці відео Симоньян, цього разу вже у звичайному вбранні, з’являється й каже: «Ви отак уявляли це собі? Що ж, це правда! Саме так ми й працюємо!» За цим пасажем іде кілька дуже критичних цитат західних медіа на тему “RT”, на другому плані на екрані з’являється напис: «Ми й далі будемо доводити їх до люті».

Безсоромна брехня — справжній товарний знак усієї російської пропаганди за останні роки. Це потік брехні, яку ллють без найменшого стриму. Отже, Росія не визнала, що порушила міжнародне право і територіальну цілістьУкраїни, анексувавши Крим; не визнала, що підбурювала до розколу України через свою підтримку проросійських сепаратистів на сході країни, тоді як вона сама потопила в крові Чечню за доби, коли ця республіка хотіла проголосити свою незалежність, в ім’я своєї «територіальної цілості»; не визнала, що транспортувала ракетну установку «Бук» на територію Донбасу і збила цивільний літак MH17 компанії “Malaysia Airlines” у липні 2014 року; не визнала, що громадянські революції в Грузії (2003 р.) та Україні (2004 р. і 2013–2014 рр.) відображували бажання грузинського та українського народів перейняти європейські цінності й остаточно звільнитися від ярма совєтської минувшини (Росія звинувачує США в тому, що вони підбурювали до них); не визнала, що де-факто анексувала 20% грузинської території; не визнала, що 2006 року отруїла полонієм перекинчика Олександра Литвиненка, так само як не визнала, що отруїла 2018 року Сергія Скрипаля, колишнього російського офіцера військової розвідки і британського таємного агента, а водночас і його доньку; не визнала, що намагалася вплинути на результат президентських виборів у США та парламентських виборів у Німеччині, що намагалася втрутитись у референдуми про Брекзит і незалежність Каталонії.

Я могла б збільшити кількість цих прикладів. Очевидним є те, що режим Путіна, спираючись на постійну медійну обробку і на винаходи spin doctors, яких у Росії називають «політтехнологами», спромігся накинути своєму населенню паралельну реальність, життя в «задзеркаллі». В тій паралельній реальності Росію завжди представляють як жертву, яка героїчно б’ється, щоб не податися під наступом ворогів, і черпає свою силу в героїчному минулому Батьківщини, передусім у Великій Перемозі 1945 року. Саме отак інтерпретують санкції, накладені на Росію за анексію Криму і втручання на Донбасі, за отруєння Скрипаля або за втручання в президентську кампанію в США. Згідно з офіційним дискурсом Росія має слушність, бо ж завдала поразки найтяжчому лиху останнього сторіччя — нацизму, а ще й просто тому, що, добре озброєна, здатна знищити байдуже якого противника. Як зауважив кілька років тому російський політолог Євген Мінченко, «Путін визнав, що США лишаються єдиною наддержавою. Проте Росія з її ядерним потенціалом є країною, яка гарантовано може знищити США одним ударом»[99].

Розділ XII

СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ

Ситуація в Україні заслуговує на особливу увагу: теперішню російсько-українську війну російська пропаганда трактує на кшталт національного наративу про Велику Вітчизняну війну. На сепаратистському Донбасі, як і в анексованому Криму, святкування Великої Перемоги і процесії «Безсмертного полку» набувають особливого характеру: їх інсценізують як символ віри, маніфестацію належності «втрачених територій» України до «русского мира» і його цінностей. Ідеться, по суті, про дуже високу ціну, яку має заплатити Україна за свій проєвропейський вибір, представлений російською пропагандою як «фашистський». Адже Перемогу у Великій Вітчизняній війні ненастанно актуалізують знову, і то не тільки процесіями «Безсмертного полку», а й постійним спростуванням будь-якого відмінного історичного наративу. Українські вимоги, спрямовані на визнання націоналістичних рухів, які існували до і під час Другої світової війни, теж провокують злобу офіційної Росії. А Революцію гідності 2013–2014 рр., відому під назвою Євромайдан, Росія трактує як бунт «фашистського» характеру, підготований США. Адже російська пропаганда називає «фашистами» і «нацистами» не тільки всіх українців, які колись воювали проти сталінського режиму (в Західній Україні опір тривав аж до 1955 року), а й теперішню українську владу, що обстоює європейську орієнтацію та декомунізацію країни.

Я почала їздити в постсовєтську Україну 1992 року, коли моєму чоловікові, художнику, єврею родом з України, запропонували організувати там виставку. Наш друг Леонід Плющ, відомий український політичний утікач, жив тоді в Нантері під Парижем і дав нам координати кількох своїх друзів. Саме отак ми започаткували стосунки з витонченим цвітом української інтелігенції: письменниками, філософами, істориками, митцями.

Незалежність тільки-но проголосили, проте я була вражена швидкістю, з якою Росія й Україна віддалялись одна від одної. Можна було б говорити про розлучене подружжя: ще вчора вони разом спали, їли, їздили у відпустку, поділяли тисячі спогадів. І ось за ніч стали чужими одне одному. Ще трохи — і дійшло б до ненависті!

Тієї пори інтелектуальне життя в Росії кипіло: перебудова дала змогу відкрити нових письменників, режисерів, мислителів. Та, коли я запитувала моїх нових українських друзів, чи вони читали таку книжку або чи бачили такий фільм, відповідь майже завжди була негативна. Вони читали тільки українських письменників, не доступних мені за браком знання мови (всупереч дуже поширеній ідеї про близькість російської та української, ці мови не менш далекі одна від одної, ніж, скажімо, французька від португальської), та західних авторів в оригіналі або в українському, інколи російському, перекладі.

Протягом тих років я часто їздила до Москви. Там теж зникла всяка цікавість до України. Той самий феномен виявився в Грузії і балтійських країнах, в Азербайджані та Узбекистані, — одне слово, в усіх колишніх совєтських республіках. Та начебто дружба народів розпалась, як карткова