Читати книгу - "ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло"

Ми поступово розуміємо, що Дейвид порушує нашу усну домовленість і дедалі менш охоче грає роль інформатора в цій надзвичайній ситуації. Коли того самого дня хтось краде ключі від наручників, Дейвид каже нам, що поняття не має, де вони. Як ми дізналися з його звіту наприкінці експерименту, він тоді брехав: «Я швидко дізнався, де ключі від наручників, але вирішив не говорити про це, принаймні доти, доки це мало якесь значення. Я повинен був сказати, але не хотів зраджувати цих хлопців просто у них на очах».

Це досить раптове і дивовижне перетворення на справжнього в’язня стало ще очевиднішим з інших слів Дейвида. Він відчув, що впродовж двох днів перебування в нашій в’язниці нічим не відрізнявся від інших, «окрім того, що я знав, коли вийду, але навіть це знання ставало чимраз менш певним, бо я залежав від людей ззовні, які могли й не випустити мене. Я зненавидів це становище». Вже наприкінці першого дня, проведеного в Стенфордській в’язниці, Дейвид сказав: «Цієї ночі я заснув, почуваючись брудним, винним і нажаханим».

ВИПУСТИТИ ПАРУ

Поки я домовлявся з міською поліцією, три представники комісії вирушили до Курта Бенкса з довгим списком скарг. Та сама обрана більшістю в’язнів трійця на чолі з 5704-м і разом з 4325-м та 1037-м, з якими я зустрічався раніше. Курт із повагою вислуховує їхні претензії. В’язні скаржаться на антисанітарні умови у зв’язку зі скороченням кількості відвідувань туалету; на нестачу чистої води для миття рук перед їдою; на відсутність душу; на небезпеку заразних інфекцій; на тісні наручники і ланцюги на ногах, що спричиняють синці й садна. Ув’язнені просять також про відправлення богослужінь по неділях. Крім того, вони запитують про можливість перевдягати кайдани з однієї ноги на іншу, робити фізичні вправи, вимагають виділити час для відпочинку, видати чисту уніформу, дозволити спілкуватися з ув’язненими з інших камер, хочуть дізнатися, чи буде додаткова оплата за роботу в неділю і чи взагалі є можливість займатися чимось кориснішим, ніж просто вбивати час.

Курт спокійно слухає — у своїй звичайній манері, не проявляючи жодних емоцій. Уїльям Кертіс Бенкс — афроамериканець зі світлою шкірою, йому під тридцять, у нього двоє дітей, він аспірант другого року навчання і пишається тим, що вступив на найкращий факультет психології у світі. Він працьовитий і амбітний, як і будь-який інший студент, з яким мені доводилося працювати. У нього немає часу на легковажність, нестриманість, слабкість, виправдання або дурниці. Курт приховує свої емоції за стоїчним виразом обличчя.

Джим (4325) теж досить стриманий, але, мабуть, вважає байдужість Курта ознакою невдоволення. Він поспішає додати, що все це — насправді не «скарги», а «тільки пропозиції». Курт ввічливо дякує їм за всі пропозиції і обіцяє передати їх на розгляд начальству. Цікаво, думаю я, чи помітили вони, що він нічого не занотовував, а вони не передали йому свій список. Найважливішим для нашої системи було створити ілюзію демократії в авторитарній атмосфері.

Однак незгода громадян усе ж вимагає якихось змін системи. Якщо вводити їх мудро, такі зміни запобігають відкритій непокорі й бунтові. Коли система тихо поглинає незгоду, протистояння пригнічується і бунт сходить нанівець. Не отримавши жодних гарантій того, що їхні скарги розглянуть, наші «представники громадськості» навряд чи досягли своєї мети. Хоча вони пішли цілком задоволені тим, що їм вдалося відкрито висловити своє невдоволення і відчути певну владу — нехай навіть на найнижчому рівні, тільки тому, що їхні скарги вислухали.

В'ЯЗНІ ВСТАНОВЛЮЮТЬ КОНТАКТ ІЗ ЗОВНІШНІМ СВІТОМ

У перших листах в’язнів були запрошення для потенційних відвідувачів, які мали прийти сьогодні ввечері, у третій день експерименту. Вдруге вони писали тим, кого запрошують на наступні відвідини або комусь із друзів чи членів родини, хто живе занадто далеко і не може приїхати до них. В’язні написали листи на наших офіційних бланках, охоронці зібрали їх, щоб відправити поштою, і, звісно, як і зазначено в одному з правил, перевірили «з метою безпеки». Ось ці уривки нарешті дають певне уявлення про те, як почувалися в’язні. Щонайменше один з листів нас дуже здивував.

Красень Габбі (7258) просить свою дівчину «принести якісь картини або плакати, щоб було не так нудно сидіти на ліжку і витріщатися на порожні стіни».

Крутий хлопець Річ (1037) з вусами, як у мексиканського революціонера Сапати[75], описує приятелеві свій гнів: «Це вже зовсім не схоже на роботу, мене бісить, що звідси неможливо вибратися».

Стю (819), претензії якого щоразу зростали, надіслав другові досить неоднозначний опис: «Їжа тут така ж гарна і багата, як на третій день другої подорожі Ебенезера в Таїланд. Я переважно сплю, майже нічого не відбувається, викрикую свій номер і зазнаю принижень. Було б чудово вийти на волю».

Маленький в’язень азійського походження, Ґленн (3401), виразно висловлює своє презирство до цього місця: «Кисну тут. Будь ласка, влаштуй диверсію: закидай Джордан-хол бомбами. Нас з чуваками вже зовсім дістало. Ми збираємося якомога швидше втекти звідси, але я пообіцяв по дорозі надавати тут декому по голові». Він додає загадковий постскриптум: «У жодному разі не показуй цим довбограям, хто ти насправді». Насправді?

Сюрпризом став лист нашого курця Пола (5704), нового лідера ув’язнених. У цьому листі 5704-й робить дурість, не гідну справжнього революціонера. Він прямим текстом інформує свою дівчину, що вийшовши на свободу, збирається написати серію статей про експеримент для місцевих незалежних газет. Пол дізнався, що мої дослідження підтримує Управління військово-морських досліджень Міністерства оборони[76]. Тож у нього народилася теорія змови. Пол стверджує, що ми намагаємося з’ясувати, як найефективніше запроторити в тюрму студентів, що виступають проти війни у В’єтнамі! Вочевидь, він ще не досвідчений революціонер, бо не дуже розумно обговорювати такі ось підривні плани в листі, який ми напевно прочитаємо.

Мабуть, не знає він і того, що сам я — радикал і активно виступав проти війни у В’єтнамі ще від 1966 року, коли організував один з перших у країні нічних страйків у Нью-Йоркському університеті. Я також був одним з організаторів виходу з зали чималої кількості людей на церемонії вручення дипломів Нью-Йоркського університету — на знак протесту проти того, що університет присвоїв почесний науковий ступінь міністрові оборони Робертові МакНамарі[77]. А за