Читати книгу - "Все те незриме світло"

Ідіотизм. Маячня.

Він застосував кожен спосіб самостійної перевірки, що спав йому на думку.

Спробував загорнути його в повсть і вдарити по ньому молотком — він не розбився.

Спробував дряпати його половинкою шматка кварцу — на ньому не з’явилося й подряпини.

Тримав його над полум’ям свічки, занурював у воду, кип’ятив. Ховав камінь під матрацом, у своєму футлярі для інструментів, у черевикові. Однієї ночі він на кілька годин закопав його під геранню мадам Манек у квітковому горщику за вікном, а потім переконав себе, що герань стала в’янути, й викопав його.

Цього пообіддя знайоме обличчя маячить у черзі на залізничному вокзалі, за четверо чи п’ятеро людей від нього. Він уже бачив пухкенького й спітнілого чоловіка з кількома підборіддями. Вони дивляться один одному в очі, чоловік відводить погляд.

Етьєнів сусід. Парфумер.

Кілька тижнів тому, роблячи заміри для моделі, замкар бачив цього чоловіка згори на фортечних мурах — той фотографував море. «Йому не можна довіряти», — сказала мадам Манек. Але ж він просто випадковий чоловік у черзі по квитки.

Логіка. Принципи обґрунтованості. На кожен замóк є ключ.

Кілька днів у його голові відлунюють слова директорової телеграми. Такий дражливо двозначний вибір слів для тієї останньої вказівки — «будьте обережні». Це означає: привезти камінь чи залишити тут? Узяти Марі-Лор чи залишити її тут? Їхати потягом? Чи якимось іншим, теоретично, безпечнішим транспортом?

«А що, — думає замкар, — як ця телеграма прийшла не від директора?»

Питання по колу змінюють одне одного. Відстоявши чергу, він підходить до віконечка й купує один квиток на ранковий потяг до Ренна, а звідти — до Парижа, й вертається вузькими похмурими вуличками на рю Воборель. Він з’їздить туди й покінчить із цією справою. Повернеться до роботи, наповнить шафу з ключами, позамикає експонати. За тиждень він із легкою душею повернеться в Бретань забрати Марі-Лор.

На вечерю мадам Манек подає рагу й багети. Опісля замкар веде Марі-Лор хиткими сходами у ванну кімнату на третьому поверсі. Наповнює велику чавунну ванну й відвертається, коли вона починає роздягатися.

— Використовуй мила скільки хочеш, — дозволяє він. — Я купив ще.

Квиток на потяг пече його з кишені, мов зрада.

Вона дозволяє йому вимити своє волосся. Знов і знов Марі-Лор проводить руками під клубами піни, наче намагаючись визначити їхню вагу. В тому, що стосується доньки, у ньому завжди живе глибоко похований страх: страх, що він поганий батько, що все робить неправильно. Що йому так і не вдалося повністю зрозуміти правила. Усі ці паризькі матері, що штовхають поперед себе возики по Ботанічному саду чи роздивляються кофтинки в універмагах; йому здавалося, що ці жінки кивають, коли проминають одна одну, наче володіють якимсь таємним знанням, йому невідомим. Як узагалі можна бути точно впевненим у тому, що чиниш правильно?

Однак він відчуває й гордість — гордість, що все зміг сам. Що його донька така допитлива, така життєрадісна. Бути батьком такої сильної людини означає вчитися смиренності, так, наче він — це просто міст для чогось іншого, значущішого. Саме так він зараз почувається, думає він, споліскуючи доньчине волосся, — наче його любов до доньки рветься за межі його тіла. Можуть попадати стіни, може навіть розсипатися ціле місто, але яскравість цього відчуття не потьмянішає.

Стогне зливна труба; захаращений будинок обступив з усіх боків. Марі звертає до нього вологе обличчя.

— Ти їдеш, так? — У цю мить він радий, що вона його не бачить. — Мадам сказала мені про телеграму.

— Я не надовго, Марі. На тиждень. Щонайбільше на десять днів.

— Коли?

— Завтра. Ти ще спатимеш.

Вона обіймає свої коліна. Її спина довга, біла, розділена вузликами хребців. Колись вона засинала, затиснувши в кулаці його вказівний палець. Колись вона лягала з книжкою біля шафи для ключів і її руки бігали по сторінках, мов павучки.

— Я залишаюсь тут?

— З мадам. І з Етьєном.

Він простягає їй рушник, допомагає ступити на кахлі й чекає за дверима, доки вона вбирає нічну льолю. А тоді він піднімається з нею на шостий поверх у їхню маленьку кімнатку, хоча й знає, що їй не потрібен супровід, і сідає на край ліжка, а вона опускається на коліна поруч моделі й кладе три пальці на соборний шпиль.

Він знаходить гребінець, не завдаючи собі клопоту вмикати лампу.

— Десять днів, Papa?

— Щонайбільше.

Скриплять стіни, вікно чорніє між фіранок, місто готується до сну. Десь там німецькі підводні човни плавно пропливають над підводними впадинами, десятиметрові кальмари вглядаються в холодну темряву своїми велетенськими очима.

— Ми хоч одну ніч провели окремо?

— Ні.

Його погляд блукає неосвітленою кімнатою. Здається, камінь у нього в кишені пульсує. Якщо він зможе сьогодні заснути, що йому насниться?

— Мені можна виходити надвір, доки тебе не буде, Papa?

— Щойно я повернуся. Обіцяю.

Він якомога обережніше розчісує гребінцем мокрі пасма доньчиного волосся. Закінчивши з одним і переходячи до наступного, він чує, як морський бриз трусить вікно.

Долоні Марі-Лор перелітають від будинку до будинку. Вона повторює назви вулиць.

— Рю де Кордьєр, рю Жак Картьє, рю Воборель.

— За тиждень вивчиш їх усі, — запевняє він.

Пальці Марі-Лор лягають на зовнішні укріплення. Під ними море.

— Десять днів, — зітхає вона.

— Щонайбільше.

Найслабший-2

Грудень висмоктує із замку все світло. Сонце заледве показується на горизонті, перш ніж знову за нього сховатися. Сніг іде раз, другий, а тоді вкриває галявини й не тане. Чи бачив Вернер коли-небудь сніг такий білий, сніг, не забруднений попелом і вугільним пилом, щойно торкається землі? Єдині посланці з позашкільного світу — залітні співочі птахи, що сідають на липи позаду двору, заблукалі через далеку грозу, через бойові дії, або через те й те, а також два юних єфрейтори, які приходять у їдальню приблизно щотижня — завжди після молитви, завжди після того, як хлопці прожували по першому кусню своєї вечері. Вони проходять між геральдичними прикрасами, зупиняються позаду кадета й шепочуть йому на вухо, що його батько загинув у бою.

Іншими вечорами староста кричить: «Achtung!»,[36] і хлопці підводяться з лавок, і перевальцем заходить комендант Бастіан. Хлопці мовчки опускають погляди на тарілки, доки Бастіан проходить між рядами, проводячи по їхніх спинах вказівним пальцем.

— Нудьгуєте за домом? Викиньте його з голови. Фюрер — наш дім. Порівняноз ним що ще важливо?

— Нічого! — кричать хлопці.

Кожного пообіддя в будь-яку погоду комендант дме у свисток і чотирнадцятирічні хлопці вибігають на вулицю, а він висить над ними: черево обтягнуте пальтом,