Читати книгу - "Пiд тихими вербами"

тим багатирям у всьому потурати й потакувати; ще iншi — тим, що завсiгди вони радi, як е хто поганiший за їх, i завсiгди в їх винен той, кого обвинувачують; врештi, найбiльше було таких, що от — усi говорять, то й вони говорили. I зараз познаходилися такi й жiнки, й чоловiки, що бачили, як Зiнько i до Ївги ходив, як i цiлував її. Жiнки найбiльше нападалися на Ївгу. її того ж дня, що й Зiнька, посаджено було до тюрми, та недовго держано, бо незабаром виявилося й доведено, що вона ще в суботу вдень пiшла в Чорновус i там ночувала. Та хоч i вернулася з тюрми, та не на добре: бачила, як її обминають люди, чула, як про неї плетуть плiтки. А їх плетено так, що незабаром усе село знало, та й дрiбненько знало, коли та яким побитом Ївга принадила Зiнька, як вони вдвох Грицька дурили, як вона забула перестерегти його, що йде на нiч у Чорновус, а Зiнько прийшов до неї та й натрапив на Грицька, як Грицько з їм засперечався, а далi почали вони й битися, аж поки здоровiший Сивашенко таки i вбив Грицька. Це ж тепер кожне знало й мале. Доточувано ще й багато iншого. Однi казали, що в Сивашiв уже сiм'я така: один — коновод, пiшов на Сибiр, другий от чоловiка вбив, а третiй такий, що й з живого шкуру дере. А про те, що Зiнько ж повставав проти того Денисового шкуродерства, дак уже й не згадувано, мов того й не було. А те добре згадувано, що Зiнько завсiгди не такий, як люди, був: що старi люди казали, дак те все в його дурниця, брехня, вигадки; тiльки що в книжках поначитує, дак те правда. I про вiдьми брехня, i про чорти брехня, i горiлки не пий, i в громадi правди нема, — таке, що й купи не держиться, пiвтора людського, та й годi! А що вбив, то то вже певна рiч: коли ж воно все так до того приходиться!

Все до того приходилося, — це бачили й молодi товаришi, i це їх збентежувало найдужче. Вони не йняли, не хотiли йняти тому вiри, та навкруги всi, як один, про це говорили, всi були певнi… а воно й робило нагнiт на їхнi душi, а воно й лишало слiд їм у серцi — непомiтно їм самим, а таки лишало. Вони не йняли вiри, та й самi не постерегли, що там десь глибоко-глибоко, аж на днi душi, ворушилося страшне питання: «_А що, як цьому правда?»

Зiнько був у їх головою, а тепер усе село закидає цього чоловiка болотом. I частина цього болота падає нiби й на їх, мовби то й вони були негарнi, слухавшися людини, що сплямила себе таким злочинством. Цього їм нiхто не казав, а якось мовби видко було його по людям.

I все те страшенно пригнiчувало духа трьом товаришам: Васютi, Карповi й Дмитровi. Тiлько троє їх тепер i лишилося. Думка була, що з iг'ятьох душ їх товариство скоро виросте до десятьох, до двадцятьох i все ростиме, ростиме, аж поки вiзьме гору в громадi; а от тепер i тих п'ятьох уже нема, тiльки троє… I цi троє ходили засмученi й зрiдка зiходились докупи, а коли зiходились, дак громадських справ уже якось не зачiпали. Не ходили i в громаду…

А громадськi справи стояли погано. Про тую жалобу за продану Денисовi землю нiхто тепер i не згадував, — вона вже пiшла в непам'ять. Денис господарював на тiй землi як справжнiй хазяїн. А все їх товариство, вкупi з Вавиловим, узяло в посесiю Горянського землю. Тепер уже громадська земля опинилась усерединi; багатирська колом круг неї обвилась, i те коло починало вже стискати громадян таки дуженько. Зараз же побiльшано цiну на землю аж на два карбованцi. Дибляни не схотiли спершу брати, зчинився великий крик. Галасували довго i наважилися попитати землi в дальших панiв. А тi, дочувшися, що в диблянського товариства земля подорожчала, прикинули цiну й собi, хоч уже й не по два, а по карбованцю на десятинi. А як зважили дибляни, що це за яких двадцять верстов треба возити з поля снопи, то й зовсiм пожурились. Побачили, що воно чи й обiйдеться панська земля дешевше проти тутешньої. I зараз же дехто пiшов та й узяв землю в Рябченка чи в його полигачiв, а побачивши теє, кинулися й iншi туди ж. I так сталося, що дибляни, погаласувавши трохи, таки i почали платити по два рублi зайвих за десятину.

Це одно, а тодi виявилось i друге. Декому довелося вже в пилипiвку позичати грошi. Звичайно брали на вiдробiток. Думали ж, що вiдробiток буде такий, як i попереду, аж воно нi: побiльшано його мало не в пiвтора разу. Знов дехто кинувся деiнде пошукати грошей, та де ж їх знайдеш? Тiльки в того, в кого вони є, а тi всi одним духом дишуть. Як з землею було, так i з грiшми: походили-походили та й повернулися до своїх, на все згодившись.

Це все обурювало диблян, а дехто тямущiший починав уже розумiти, через вiщо Зiнько з своїм товариством так повставав, щоб не продавати Денисовi землi. Тепер уже видко було виразно те, про що тодi й Зiнько ще тiльки догадувався: цим продажем громада вiддала себе до рук Денисовому товариству, бо позамикала собi всi шляхи й стежки до землi. Може б, тепер, якби Зiнько був у громадi… Але Зiнько був у тюрмi…

Сумувала громада, а Рябченко з гуртом радiли. Щоправда, було й серед їх таких двоє, що їм було трохи нiяково через подiю з Зiньком. А це були Денис та Гаїнчин батько. Денисовi нiяково було, що один його брат у Сибiру, а другий налагодивсь у тую ж дорогу; Остаповi — нiяково, що його зять, виходить, душогуб-острожник. Та вже що сталося, те сталося, його не перемiниш, i не ними воно сталося, вони тут нiчим не виннi. Хоч i нiяково такого родича мати, ну, а з того, що його до тюрми запаковано, чому ж би й не скористуватися? То вони й користувалися, ще й радiли вкупi з iншими, що в громадi стало їм тепер просторо, i все зробилося, як урадили ще повеснi. Вкупi з iншими й радились, як та що мають далi робити, щоб диблянсь-ких мужикiв у шори зовсiм узяти. Тепер у їх був такий лад, що хоч кожен сам