Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

Лялечка витримала довгу паузу, перш ніж запитала:

— Але чому там іде дощ?

— Бо є дощові хмари, — відповів Тео, прикусивши губу, — у них звідкілясь є дощові хмари, а в нас — нема. Це, м'яко кажучи, дивно, ти так не вважаєш?

Не дочекавшись її відповіді, він відкрив файл з паролями, пробіг по ньому швидким поглядом.

— Лялечко, а через яку контору краще заходити: через службу охорони муніципалітету чи відділок поліції?

— Мабуть, краще через муніципалітет.

— Це адреса чого саме?

— Їхнього центрального сервера. Ймовірність, що вона змінилася, невисока.

— Добре. Заходжу. Північна Брама... А Південна Брама є?

— Є.

— Ги. Не знаю, хто вигадував всі ці нові назви, але з креативом у них якось трохи туго.

— Не трохи, бо є ще й Східна Брама, і Західна Брама.

— Жах. А Південно-східної нема?

— Нема.

— Що ж вони так не допрацювали? Треба буде підкинути ідею, — вимовив Тео і схилив голову набік, розглядаючи екран. — Гм... У Північній Брамі доволі вогко останнім часом. А що нам скажуть супутникові знімки?

— Візьми весь регіон, а не тільки місто, — підказала Лялечка.

— За хребтом дощі... Не можуть же гори бути такою непрохідною перешкодою? Раніше ж тут були дощі?

— Були. І я теж не думаю, що гори зупиняють хмари. Щось їх ніби виштовхує звідси... А погляньмо на Південну Браму.

Тео зменшив масштаб і спробував навестися на південну частину карти, як на екрані з’явилося вікно, що попросило ввести пароль.

— Порозглядати південь нас не пускає, — Тео насупився. — Як гадаєш, це якось пов’язано з тими запчастинами бойових дроїдів, які до них возять?

— Я не знаю. Зменш масштаб. Рух повітряних мас ми можемо і так простежити, без розглядання суходолу.

— Зараз...

— У Південній Брамі також сухо. Весь регіон, починаючи від Долини вниз, потерпає від спеки.

— А може... Всі ці Брами, це ж великі міста?

— Це мегаполіси. Колись у Північній Брамі жило близько десяти мільйонів людей. Скільки зараз — не знаю.

— Непогано. А може... — Тео обернувся до неї. — Може, нам подивитися, де скільки зараз людей? Муніципалітет же має знати, хто де знаходиться в його володіннях, не думаю, що це привілей винятково поліції.

— Спробуй.

Знайти, де відстежуються і зберігаються дані кількості і місцеперебування чіпованих осіб регіону, виявилося не так просто, однак, після блукань по серверу, Тео таки натрапив на «СТАН ПОПУЛЯЦІЇ».

— Яка тепла й турботлива назва, — криво посміхнувся він.

— Хоч би знову не запросило пароль.

— До речі, про паролі. Дивно, що ними й досі користуються. Ще з двадцять першого століття всі мріяли від них позбутися, вигадували різні хитромудрі способи ідентифікації, а виявляється, що навіть у двадцять третьому столітті без пароля НІКУДИ, — Тео покрутив головою, розминаючи шию. — Але навіть якщо запитає, то, гадаю, це невелика проблема: просто пошукаємо, де на цьому сервері зберігаються паролі. Ну, або заліземо на чийсь комп.

Система пароль не запросила і видала форму для вибору регіону.

— Забивай Північну Браму, — підказала Лялечка, — якщо система не змінилася, то по карті ми потім зможемо переміщатися туди, куди схочемо.

— Добре.

Спочатку на екрані з’явилася карта міста, а потім вона наповнилася різнобарвними мітками.

— Ух ти, як цікаво. І що всі ці кольори означають?

— Червоні — поліція, фіолетові — медики, сині — кіборги, зелені — дроїди, оранжеві — спецтранспорт, жовті — приватні авто, білі — цивільні містяни... Вгорі екрану має бути панель меню, яка дозволить обрати потрібну категорію, а також покаже загальну кількість населення, — підказала Лялечка.

— Популяції, — саркастично поправив її Тео і зробив так, як вона сказала. — Ого! Майже дванадцять мільйонів людей. І всі вони кудись їдуть, ідуть... не схоже, що в місті пандемія.

— Не схоже... Якщо масштабуєш і наведешся на якусь точку, то побачиш інформацію про особу.

— Зараз.

Червона точка на перехресті виявилася чоловіком-поліціянтом, і за кілька секунд Тео знав не лише як той виглядає, його адресу, групу крові, хронічні захворювання, сімейний стан, а й кредитну історію.

— Нічого собі — Тео вражено закивав.

— Тепер можна зменшити масштаб і повільно переміститися до іншого регіону.

Тео так і зробив. Згодом, розглядаючи міста і селища, він дістався до Долини.

— Збільш отут. Це територія недобудованої атомної станції, де впали контейнери, — сказала Лялечка, вказавши на місце на карті.

— Багатенько тут усіх, — присвиснув Тео, збільшивши вказану ділянку.

— Не здивована. Два контейнери аразанових акумуляторів — це цілий статок, та й запчастини теж мають свою вартість. Звісно, що приїхала ціла делегація.

— Як я розумію, то там зараз два десятки дроїдів, п’ять кіборгів, вісім поліціянтів і оранжеві цятки спецтранспорту, мабуть, поліційних машин. І хто ж тут у нас з людей? Денис, Марта, Софія, Алекс, Марк... — говорив Тео, наводячи курсор на групу червоних точок. — Це поліція Річкового порту. Не розпорошуються, тримаються групою. Мо-лод-ці. О, а це, мабуть, люди з Північної Брами: Єва... О... Вона справляє враження сердитої жіночки, — прокоментував він зображення, що з’явилося на екрані.

— Так і є, — підтвердила Лялечка.

— Ти її знаєш? — Тео обернувся.

— Знаю, — в її очах замерехтіли різнобарвні вогники — ознака збентеження.

— Розкажеш?

— Не зараз. Хто з нею ще приїхав?

— Мет і Деміан.

— Не знаю, — констатувала Лялечка, поглянувши на фото.

— Не дивно, вони молоді. Мабуть, коли ти працювала в Північній брамі, вони ще під стіл пішки ходили.

— А наведи-но на цих дроїдів, — попросила вона, вказавши на розпорошені по території станції зелені мітки. — Хочу поглянути на їхні характеристики.

— Зараз.

Тео натискав на кожного дроїда по черзі.