Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

— Є щось цікаве? — запитав він згодом, адже Лялечка мовчки дивилася на екран уже досить довго, не кажучи нічого.

— Є.

— Поясниш?

— Це виїзні моделі. Їх активують тільки коли потрібно кудись поїхати і виконати роботу, решту часу вони зберігаються в арсеналі поліції. Поглянь, тут вказано не тільки моделі й номери дроїдів, а й паролі їхньої активації.

— Гм... — Тео придивився до віконця характеристики дроїда, на якого в цей момент був наведений курсор. — Цікаво. Мабуть, про всяк випадок збережу їх.

— Збережи.

— Але чому вони це не приховують, а виставляють напоказ? Настільки впевнені у своїй невразливості?

— Можливо, не очікують, що з минулого з’явиться нахабна нечіпована особа, яка проникне до їхньої системи. Як бачиш, усіх чіпованих можна легко відстежити і згодом притягнути до відповідальності. Тому люди бояться ризикувати.

— Тож... контрабандисти нечіповані?

— Ті, що зазирали до нас, Аянові однолітки, — з чіпами першої хвилі, що давно вийшли з ладу, а браслети, як ти знаєш, можна знімати й одягати будь-коли. Проте таких сміливців мало, бо якщо піймають, то смерть на місці.

— Пункт три два?

— Він.

— Але Денис знає про Аянові справи.

— Знає. Аян служив з Денисовим старшим братом, вони були друзями, але той загинув. Ця втрата зблизила їх, до того ж Аян завжди допомагав розв'язувати різні проблеми в Долині. У нас же тут у Дельті навіть поліції нема, за всім стежить Аян.

— Он як...

— Денис завжди у всьому його прикривав. Остання його витівка не схожа на всі попередні, проте я впевнена, що Денис все владнає.

Тео зменшив масштаб і вивів на карту Дельту.

— Сто шістдесят два жителі, — сказав він, дивлячись на екран, — один кіборг і... десять одиниць транспорту. Не густо.

— Місто приречене. Усім його жителям далеко за п’ятдесят. Діти є тільки в Маріїному сиротинці.

— Зрозуміло... О, до нас іде гість, — сказав він, навівши курсор на білу цятку, що наближалася до них. — Це Боб. А він, виявляється, льотчик.

— Колись був. Мабуть, іде перевірити, чи все добре.

— Мабуть.

— Піду ввімкну світло в коридорах.

Лялечка вийшла, а Тео перемістився на південь, відшукав Річковий порт.

— Сім тисяч населення... — замислено промовив він. У великому місті легше буде загубитися, хоча, ще не час.

Боб, зазирнувши до кімнати, розплився в усмішці.

— Як спалося? — запитав він.

— Чудово.

— Щурі не діставали?

— Не помітив, мабуть, погано старалися.

— У мене тут нема щурів, я їх вже давно позбулася, — обурилася Лялечка.

— То що ви тут нарили? — запитав він, ставши за спиною Тео. — О-о-о... Всі пересування, як на долоні. А як ви цього досягнули?

— Кожна вежа, або ж базова станція, моніторить чіпи, які є в радіусі її дії, а оскільки через мережу контролерів і комутаторів вона з’єднана з іншими, то так вони обмінюються сигналами, але можемо побачити південь, просить пароль.

— Гм...

— Розберемося. Зараз найбільше мене цікавить погода, — Тео повернувся до даних супутника.

Боб схилився до екрана і присвиснув.

— То що, нас тут усіх методично підсмажують?

— Є здогади, чим це досягається?

— Чим? — Боб утупив насуплений погляд в екран. — Та хто його знає, чим конкретно, але... Якщо говорити про дивне, то колись, коли я служив, під час бойового вильоту потрапив до зони, де в мене зник зв’язок із землею. Усі прилади сказилися. Благо, був день, то я зміг знайти шлях назад, зв’язок відновився. Як згадаю ту тишу — досі мороз по шкірі.

— І що то було?

— Диспетчери тоді сказали, що я залетів до плазмоїда, який був у режимі ''пожирання'' радіохвиль.

— Плазмоїда? — перепитав Тео. — Це що?

— Без поняття, але, може, для пожирання хмар також щось є?

— Це... — Лялечка поглянула на Тео. — Утворення штучного походження з високоенергетичним станом атомів.

Тео розвернувся до клавіатури і почав набирати запит, між тим Лялечка вела далі:

— Високочастотні електромагнітні випромінювачі впливають на іоносферу. Вони нагрівають шар навколоземного простору, заповнений іонізованими атомами. Ці атоми набувають додаткову енергію, і їхні електронні оболонки збільшуються приблизно у сто п’ятдесят разів. Подібні атоми отримали назву надвеликих, а цей процес — накачуванням, це і є плазмоїди. Вони бувають дуже великими: до десятків кілометрів у діаметрі. Їх можна використовувати як гігантське дзеркало, яке добре відбиває радіохвилі і таким чином значно збільшує дальність і якість зв'язку. Цей принцип використовують у роботі загоризонтних радарів, а при зміні режиму накачування плазмоїда він може набути здатності «пожирати» радіохвилі, і тим самим вивести з ладу бездротовий зв'язок на цілих континентах.

— Гарна цяцька, — гмикнув Боб.

— Це кліматична зброя, — Тео потер перенісся, дивлячись на екран. — Ще вона здатна викликати землетруси й урагани, а також... впливати на психіку людей, надсилаючи їм імпульси радості, занепокоєння, агресії чи страху.

Нависла тиша.

— Я так розумію, що Рада Корпорацій вирішила не воювати з тими, хто не хоче танцювати під їхню дудку, а просто викурювати їх, роблячи умови життя нестерпними,— невдовзі сказав Боб, склавши руки на грудях.

— Схоже на те, але з ким вони воюють на півдні? — запитала Лялечка.

— Треба шукати паролі доступу, бо гадати, що та як, нема сенсу, — сказав Тео, зітхнувши.

— От і добре, тоді метання ножів відкладемо, — зрадів Боб, потерши долоні одна об одну.

— Метання ножів? — Тео обернувся до нього.

— Шукай паролі, — Боб кивнув на екран. — Ножі покидаємо пізніше.

БОБ