Читати книгу - "Таємна історія"

От якби я кинувся, гадав я, хто мене знайде в цій Білій Тиші?[85] Чи сильно поб’є моє тіло ріка об скелі, доки виплюне на спокійне тихе плесо нижче за течією, ген за лакофарбовим заводом, де яка-небудь дама зловить його в промені фар, коли вивертатиме з автостоянки о п’ятій вечора? Або ж я, ніби те шмаття від мандолін Лео, уперто застрягну за каменем у тихій воді, де полоскатиметься на мені одяг, доки не прийде весна?

Маю сказати, що це все відбувалося на третьому тижні січня. Стовпчик термометра падав. Моє життя, самотнє й жалюгідне до того, стало нестерпним. Щодня в тумані я йшов на роботу й вертався додому, інколи по десяти- чи двадцятиградусному морозу, інколи в таку завірюху, що навколо себе міг роздивитися лише білість і єдиним способом дістатися дому було триматися відбійника на дорозі. У своїй кімнаті я загортався в брудні ковдри й падав на підлогу, наче мрець. І весь той час, що його не пожирали спроби уникнути холоду, пронизували похмурі фантазії в стилі Едґара По. Однієї ночі вві сні я навіть бачив власний труп із зашкарублим від намерзлого льоду волоссям та широко розплющеними очима.

У кабінеті доктора Роланда я з’являвся щоранку ніби за годинником. І він, гаданий психолог, не розпізнав жодного з «десяти симптомів нервового зриву» чи що там він мав би вміти розпізнавати, одержавши відповідну освіту й кваліфікацію викладача. Натомість він користався з моєї мовчазності й балакав сам до себе про футбол та собак, що в нього були в дитинстві. Ті рідкісні ремарки, що їх він спрямовував до мене, були загадкові й незбагненні. Наприклад, одного разу він поцікавився, що коли я вже числюся на відділенні драматургії, чому досі не зіграв у жодній виставі.

— У чім справа? Хлопче, ти соромишся? То покажи їм, із чого ти зроблений!

Іншого разу він мимохідь заявив мені, що під час навчання в Університеті Брауна ділив кімнату з хлопцем, котрий мешкав далі по коридору. А ще якось він подивувався, що не знав про мого товариша, який також лишився на зиму в Гемпдені.

— Жоден із моїх знайомих на зиму в Гемпдені не лишився, — відповів я, адже й справді, нікого з них поруч не було.

— Не можна отак відштовхувати від себе друзів. Найкращими з них бувають ті, котрих ти заводиш у цей період життя. Знаю, що ти мені не віриш, але коли доживеш до мого віку, помітиш це, щойно вони почнуть зникати.

Коли ввечері я йшов додому, усе вбралося в якісь білі рамки й мені здалося, що я не маю ні минулого, ні спогадів, що все моє існування назавжди обмежене цим обрізком світлого завиваючого шляху.

Я не знаю, що конкретно зі мною сталося. За словами лікарів, причинами всього стали хронічна гіпотермія, недоїдання та легка форма пневмонії на додачу. Та я не певен, чи може цей букет спричиняти галюцинації та дезорієнтацію. Тоді мені навіть на думку не спадало, що я нездужаю: усі мої симптоми, будь-яка гарячка або біль тонули в нагальних нав’язливих думках про злигодні.

Адже я справді вскочив у халепу. Надворі стояв найхолодніший січень за останні двадцять п’ять років. Мене жахала думка замерзнути на смерть, та я не мав куди податися. Звісно, я, мабуть, міг напроситися на мешкання у квартирі доктора Роланда, де він жив разом зі своєю коханою цивільним шлюбом. Але незручність самого питання в моїх очах робила смерть вибором, до якого я схилявся. Більше я ні з ким не спілкувався. Взагалі. Можна хіба що було йти по незнайомих будинках та стукати у двері. Однієї холоднючої ночі я намагався зателефонувати батькам із платного телефону-автомата перед входом до Boulder Тар. З неба сипалася сльота, і я так тремтів, що заледве влучав монетками в отвір. У своїй відчайдушній глевкій надії я сподівався на те, що мені перекажуть гроші або придбають квиток на літак, та не знав, які слова хотів би почути від них. Мабуть, мені здавалося, що під пронизливим вітром, снігом і дощем на Проспект-стріт стане трохи легше, якщо поговорити з людьми з далеких і теплих країв. Та коли мій батько підняв слухавку на протилежному кінці після шостого чи сьомого сигналу, я почув його голос, пивнохмільний та роздратований, і в мене миттю пересохло в горлі, я повісив трубку.

А доктор Роланд знову заговорив про мого уявного друга. Цього разу він бачив його з машини по дорозі додому, коли той поночі перетинав якусь площу.

— Я ж казав, що тут у мене друзів не лишилося.

— Та ти його знаєш. Здоровань такий. В окулярах.

Хтось схожий на Генрі? На Банні?

— Напевне, ви помилилися, — промовив я.

Температура так різко обвалилася, що кілька ночей я мусив перебути в мотелі Catamount, який стояв без жодного клієнта, крім кривозубого діда, котрий, власне, мотелем і заправляв. Він сусідив у номері поруч та постійно будив мене своїм голосним бухиканням та спльовуванням. Замка у дверях не було, і замикалися вони лише на антикварну защіпку, що її можна було відкрити простою булавкою. Третьої ночі я прокинувся від кошмару (про східці різної висоти й ширини та чоловіка, що дуже швидко біжить поперед мене) і почув слабке клацання. Я сів у ліжку й на свій превеликий жах побачив, що дверна ручка тихцем повертається в місячному світлі.

— Хто там? — голосно поцікавився я. І все миттю завмерло. Довго не спалося в темряві. Наступного ранку я вибрався з мотелю, віддавши перевагу тихішій смерті в Лео перед наглою загибеллю в ліжку від рук убивці.

У районі першого лютого здійнялася страшна хурделиця, вона повалила лінії електромереж, засипала снігом автомобілістів, а мені принесла напад галюцинування. У гуркоті води, свисті завірюхи до мене промовляли голоси. «Ляж», — шепотіли вони. Або: «Ліворуч. Якщо не підеш, то пошкодуєш». Моя друкарська машинка стояла біля вікна кабінету доктора Роланда. Одного разу, коли вже посутеніло, я глянув у порожній двір і приголомшено помітив похмуру й нерухому постать, що матеріалізувалася під ліхтарем, з руками в кишенях темного пальта. Людина дивилася в моє вікно.

— Генрі? — запитав я й заплющив