Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

У Іветичів смерть була в крові. У крові їхній гула ота бджолина лють, що від усякої люті найбільша: бджола знає, що має лише одне жало і що після укусу помре. Тому й береже його до тієї миті, коли вже нема рятунку ні для неї, ні для її племені. Ось так і Шимун Іветич прогулювався з малою Марою по Страдуну, з одного краю міста на інший, а тоді до свого гарного будинку на Пілах, і в ньому росла його бджолина лють.

У церкві всі хихотіли, коли бачили його, а піп говорив, мовляв, Бог створив жінку, щоб мовчала й лягала під чоловіка, коли їй велено. І ще сказав, що жінка не має власного обличчя, бо жіноче лице — то лице чортове, а побожна й благочестива жінка повинна мати обличчя свого чоловіка. Паства зраділа поповим словам. Раділи баби з чорними хустками замість голів. І черниці тішилися, мабуть, упевнені, що замість власних облич носять лик Божий. А Шимун припинив ходити на месу, ще й Вінці заборонив будь-коли переступати церковний поріг. Не знаю, що то були за часи, та, мабуть, дуже давні, бо тепер попи таких речей не кажуть.

Шимун дивився на розп’яття над ліжком, і в якусь мить йому здалося, що й Розіп’ятий підсміюється, як підсміювалася з нього паства в церкві. Або ж йому не це здалося, а щось геть інше. Хай там як, він зняв розп’яття зі стіни й поклав у шафу, на стос накрохмалених білих простирадл. Вінка просила його не робити так, а він відповів: якщо вона скаже іще хоч слово, він візьме сокиру й порубає хреста, щоб вони мали тріски на підпал. Дружина мовчала й дивилася на нього. Вона не переймалася ім’ям, вигасанням Шимунового роду. Жінки ніколи не переймалися такими речами. Якщо хочеш знати мою думку, вони праві. Ім’я — причина зла, кровопролиття й війни, тож для нас усіх було б краще не мати імен. Нещасна хрестилася щоразу, як міняла постіль і витягала з-під хреста простирадло. Коли розгортала його, на ньому замість одного відбивалося дванадцять розп’ять. Дванадцять однаковісіньких, а яке справжнє — невідомо. Для вбогої Вінки це було важливіше за будь-які імена.

А тоді Шимун однієї ночі пішов на Єврейську вулицю, до такого собі Саламона Леві, що не був рабином, але знав усе, що рабинові знати належить, і сказав, що він та його сім’я хочуть стати юдеями, — що для цього можна зробити? Леві йому відповів, що справи прості, якщо їх правильно зрозуміти. Коли від початку знаєш, що буде наприкінці, тоді просто треба перейти до кінця і зробити останній вчинок.

— А що буде останнє? — запитав Шимун.

— Наостанок ти підпалиш цей будинок і решту єврейських будинків у Місті. На додачу можеш хіба перерізати горлянки всім синам Авраамовим.

— Отже, ти не приймеш мене до своїх? — не зрозумів Шимун.

— Це неважливо, — відказав йому Саламон Леві, — бо нічого не матиме значення, окрім того, що й твою горлянку буде перерізано і твій будинок теж буде спалено. Тому йди собі з миром Божим додому, а якщо ти добрий чоловік, то й не скажеш нікому, що в мене був. Уже самого твого зізнання, що ти був тут, стане, аби ми спалахнули, як свічки.

Та лихий не давав Леві спокою, поки він урешті-решт не запитав Шимуна Іветича, чому той захотів стати юдеєм. Коли Шимун пояснив, що то через доньку, яку любить більше за Бога, і лінію роду, яку хотів би нею продовжити, Саламон Леві дістав із шафки апельсин і простягнув йому. То був найбільший апельсин, що його Шимун будь-коли бачив. Апельсин із Португалії.

— Віднеси його дитині, — сказав Саламон, — і живіть щасливо, ти й твоя сім’я.

Очі в нього були повні сліз.

Шимун ішов Містом, у якому більше не було жодної живої душі. Сама пітьма, у якій світилися лише дві речі: повний місяць і апельсин у Шимуновій руці. Він знав, що в Дубровнику для нього більше немає місця. Нема, якщо не бажає терпіти сором чи вбити із сорому. Тому він продасть будинок, а тоді вирушить з дружиною й дитиною туди, де його ніхто не знає. У Трієст або до Венеції? Ні, він учинить таке, чого не робив досі ніхто. Поїде в Боснію, під султанову владу й турецький закон. Якщо його предки гинули за Місто й билися з турками, Шимунові належить піти до них жити. Чому? Тому що дарма було проливати кров за батьківщину. На світ мусила народитися дівчинка, щоб Шимун це збагнув. Якби народився хлопчик, він помер би смертю героя за те, чого насправді не існує.

У Біхач він прийшов з мішком дукатів в одній і дитиною на другій руці. Нещасна Вінка цілими днями плакала й благала його не їхати. Казала, що турки настромлять їх на рожни. Його — на рожен, а її — хтозна на що… Ну гаразд, вона такого не казала, це я зараз додав. Кожен додавав щось від себе до цієї історії, тож і мені не гріх. А як зістарієш, тоді хто про що — а ти про справи нижче пояса… Поки я був удатний, вони не так мене цікавили. Але ти прийшов не на те, щоб я про ті справи просторікував, ти прийшов про красуню Мару послухати. Яка ще й не була красунею. Діти завжди гарні, тому про їхню красу якось і не згадують ніколи. Більшість споганіє, як виросте. І тому про тих, що не споганіли, в народній пісні співається, мовляв, лишилися гарними. Гарними, як діти.

Так вони й пройшли центром Біхача: Вінка — два кроки позаду Шимуна, не відриваючи погляду від бруку і вмираючи зі страху. Люди на них дивились і не могли повірити своїм очам. Вбрані за християнським звичаєм, очевидно без помешкання і без будь-якої рідні, з’явилися незнайомці. У ті часи таке нечасто траплялося. Точніше, ніколи такого не траплялося. Хто б не прийшов чужий — завжди добре відомо було, що він робить і нащо з’явився. Чи торговець, чи французький мандрівник, шпигун і пройдисвіт, чи прибув із державною місією. Але ніхто