Читати книгу - "Марія Антуанетта"

вже немає виправдань, буцім ти дитина. Чим же воно скінчиться, що станеться з тобою, коли ти й далі отак зволікатимеш?» — І сам же дає страхітливо пророчу відповідь: «Нещаслива жінка і ще нещасніша королева». У формі запитань він мало-помалу перелічує все її недбальство, холодною безжальною блискавицею освітивши її ставлення до короля. «Чи ти справді шукала найменшої нагоди? Завжди відповідала на його почуття? Не була холодна й розвіяна, коли він щось казав тобі? Часом не виказувала йому нудьгу чи відразу? І як з отакою поведінкою можна сподіватися, що холодний по натурі чоловік зможе зблизитись із тобою й полюбити по-справжньому?» Він безжально ганить її — знов-таки, ніби питаючи, а насправді суворо обвинувачуючи, — за те, що замість коритися королеві вона користається його слабістю й невмілістю, стягуючи до себе всі успіхи й увагу. «Ти хоч тямиш стати справді потрібного для нього? — гостро запитує він. — Чи ти зуміла переконати його, що ніхто так щиро його не любить і не зичить йому всім серцем найбільшої слави й щастя? Хоч колись пригасила бажання мати успіх за його рахунок? Бралася за те, що він закинув, аби це не впадало у вічі, мала заслуги його коштом? Робила йому жертви? Чи ховала у великій таємниці його слабості й похибки? Чи прощала їх, чи веліла відразу замовкнути тим, хто насмілювавсь патякати про них?»

А далі сторінка за сторінкою імператор Йосиф розгортає цілий реєстр її шаленства в утіхах. «Ти замислилась хоч колись, як згубно можуть і мусять впливати на громадську думку твої товариські зв’язки, всі твої приятелі, — звісно, якщо не йдеться про людей цілком доброчесних, — бо ж мимоволі постає підозра, що ти або схвалюєш всі ті лихі звичаї, або й сама таке коїш. Зважила ти хоч колись ті жахливі наслідки, які через лихе товариство та його тон може потягти за собою гра в карти? Пригадай оте все, що відбувалося перед твоїми очима, згадай, що сам король не грає і надто вже воно дратує, коли ти, так би мовити, одна з цілої родини маєш таку нечестиву звичку. Ще хоч на мить принаймні замислись над тим неподобством, що коїться в Опері, над тамтешніми непристойними пригодами, про які я чув від тебе самої. Не можу приховати, що з усіх утіх, безперечно, ця найгидкіша саме тим, як ти потрапляєш на ці бали, — а те, що їде з тобою твій шваґер, не змінює нічого. Який сенс бути там невпізнаною, зодягати чужу машкару — хіба ти не бачиш, що тебе однак упізнають і кажуть чимало такого, чого б не годилося чути, — але це роблять зумисне, аби розважити і запевнити, ніби їм зов­сім невдогад? Уже саме те місце має недобру славу. Чого ти шукаєш там? ­Маска заважає пристойній бесіді, танцювати тобі там теж не можна — і навіщо ці безстидні пригоди, навіщо водитися з тим кодлом розперізаних гультяїв, мандрьох і чужинців, слухати всілякі сороміцькі речі, а може, й самій їх правити? Ні, так воно не годиться. Я гадаю, що саме цим найдужче обурені всі ті, хто любить тебе й має в серці доброчесність: король цілісіньку ніч зостається сам у Версалі, а ти вкупі з усім паризьким набродом!» Йосиф наполегливо повторює колишні повчання своєї матері: вона мусить нарешті трохи взятися за читання, дві години на день це зовсім небагато, зате на двадцять дві позосталі години вона стане розумніша й розважніша. І зненацька в цім довгім казанні злітає пророче слово, яке не можна читати не здригнувшись. А коли ж Марія Антуанетта не послухає всіх цих напучень, то він провидить страхіття — й пише дослівно таке: «Я вже зараз тремчу за тебе, бо далі так іти не може; la revolution sera cruelle si vous ne la préparez[71] — революція буде жорстока, — в тому листі це страхітне слово написали вперше. Хоч під ним розумілося інше, та все ж воно було пророче. Але Марія Антуанетта лише через десять років збагне істинний сенс цього слова.

Материнство

Здавалось би, з історичного погляду відвідини імператора Йосифа II були незначним епізодом у житті Марії Антуанетти, та насправді вони призвели до вирішальних змін. Бо вже через кілька тижнів дали зав’язь плоди розмов, що відбувалися сам на сам між імператором і Людовіком XVI на ті прикрі альковні теми. Покріплений із новою снагою береться до своїх подружніх обов’язків. Ще 17 серпня 1777 року Марія Антуанетта писала до Відня звичайне «un petit mieux»: її (незайманий) «стан не змінився», завзята виправа ще не мала успіху, «але я вже не маю сумніву, що все ж сталося невеличке поліпшення, король ніжніший, ніж будь-коли, а для нього це вже багато». Аж нарешті 30 серпня залунали переможні фанфари: вперше після незліченних поразок у цій семирічній любовній війні «nonchalant mari» штурмом узяв фортецю, яка ніколи й не боронилася. «Я зазнала найбільшого щастя у своєму житті, — квапиться повідомити матері Марія Антуанетта, — нині вже восьмий день, відколи мій шлюб став цілком завершеним; учора спробували ще раз і вже значно успішніше, ніж уперше. Спочатку я гадала зразу послати гінця до своєї дорогої матусі, але потім злякалася, що це приверне увагу й породить балачки, та й хотіла вже до решти впевнитись у цім ділі. Мабуть, я ще не вагітна, але маю принаймні надію, що колись таки завагітнію». Однак ця славетна відміна таємницею довго не була, іспанський посол, найобізнаніший з усіх, повідомляє своєму урядові навіть дату того пам’ятного дня (25 серпня) й додає: «Оскіль­ки ця подія вельми цікава і має громадську вагу, я говорив про це сам на сам із міністрами Морепа та Верґенном, — і обидва мені все потвердили. Зрештою, достеменно відомо, що король розповів про це одній своїй тітоньці й говорив дуже відверто: «Мені вельми сподобалась ця втіха, і я шкодую, що так довго не міг її зазнати». Його Величність тепер веселіші, ніж будь-коли, а в королеви частіше, ніж це бачили досі, з’являються синці під очима». Та все ж перша радість молодої жінки, що її чоловік став спроможний, виявилась завчасною, бо надалі цій «новій утісі» Людовік XVI віддавався не так ревно, як ловам, і вже через десять днів Марія Антуанетта знову скаржиться матері: «Удвох король спати не любить. Я намагаюся розворушити його, щоб він принаймні зовсім не відмовився від такої звички. Часом він ночує в мене й, гадаю, робити це