Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Тістечка з ягодами 📚 - Українською

Читати книгу - "Тістечка з ягодами"

336
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тістечка з ягодами" автора Ізабелла Сова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Гумор. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 38 39 40 ... 57
Перейти на сторінку:
хвороби.

— О Боже! — вжахнулася Ленка. — Це так, якби я подала документи на маркетинг, а потім дізналася б, що цього року нічого не вийде, бо немає набору. І що тоді?

— Чекаєш півроку. Бо ж не можна подавати заяву на дві спеціалізації одночасно. Адже це була б розпуста.

— А як же розвиток? — запитав Марек.

— Він є, — похвалився Болек. — Вже понад рік я розвиваю м’язи плечей від тягання ношів, м’язи ніг від біганини по поверхах і прості м’язи живота від сміху над обіцянками нашого міністра.

— Жахливо, — визнала Агата. — Але не говорімо про це більше. Адже ми прийшли відпружитись.

Оце ми й відпружуємося. Мовчимо. Бавимося найновішими моделями «мобілок», намагаючись не думати про такі прикрі справи, як доля невдах у білих халатах.

— Знаєте, який я одержала есемес? — урешті озвалася Магда.

— Ну? Скажи.

— «Янцзи коротша, ніж про неї думають. На цілих вісімдесят кілометрів». Цікаво, від кого цей есемес?

— Напевно, від Товариства Розчарованих Шанувальників Ріки Янцзи.

— Слухайте, дівчата, — прокинулася раптом Пачуля, досі поглинута обмацуванням свого відновленого магічними процедурами волосся. — Ми повинні вже вирушати на Казимір, бо завтра на нас чекає напружений день.

— Ідете з нами? — запитав Віктор, а Агата вщипнула його за руку. — Тобто я вас не намовляю…

— Ні, у нас багато роботи, — відказав Болек. — А це місце щипка краще продезінфікувати.

— Ну так, усі тепер мають роботи по вуха, — сказала Агата, вдаючи, що не почула Болекової зауваги.

— Авжеж, усі, — буркнув Болек. — Тільки потім виявляється, що один змурував дві вілли з терасами, обтинькував їх, пофарбував і наповнив нащадками, а інший доробився до власного цвинтаря попід лісом.

Дев’ятнадцяте

— Я повинна була зразу сказати Агаті все, що про неї думаю. Адже мені нічого втрачати. Ані знаходити.

— То чому ти мовчала? — запитала Малина, обмахуючись портфелем Акули. — Злякалася?

— Не знаю. Я вмію захищатися, коли хтось мене відверто атакує. Але цілковито втрачаю голову щодо виявів симпатії.

— Удаваної.

— Удаваної там, чи ні, а я зовсім не знаю, як тоді поводитися. Повна дезорієнтація. Я не вмію спритно когось відшивати. Злостиво жартувати, як герої довоєнних комедій.

— А хіба ти мусиш? Це що, якийсь конкурс дотепів?

— Певно, що ні. Звичайно! — ляснула я себе по чолі. — Адже я взагалі не мушу блискати іскристим гумором. Не мушу привертати увагу. Досить відверто сказати Агаті, що я про неї думаю.

— Досить, — запевнила Малина.

— Цікаво. Ніби я про все це знала. Може, навіть радила іншим, але не зуміла застосувати у власному житті.

— Брак дистанції. Я знаю це по собі. Часом відчуваю, що зробила щось не так. Заповільно, запізно, надто поверхово. А іншим те саме вибачаю.

— Не можна вискочити із власних черевиків.

— Не можна. Але я все одно розслабилась, Ягодо. Бо колись… — Малина з осудом покрутила головою. — Бувало, що я на зустрічах зі знайомими годинами аналізувала, що могла б змінити. Інакше кажучи, засміятися у відповідний момент, дотепно прокоментувати чужу розповідь. Тоді я шкодувала, що не маю машини часу, аби повернутися назад і виправити, переробити, заретушувати. На щастя, у мене це пройшло. Тобто я стала перейматися чимось іншим.

— Власне. А як ти даєш собі раду з тугою?

— Не сплю по кілька ночей. Відчуваю, що ще мить, і я цілком зламаюся.

— Але твій хлопець поїхав тільки на літню школу. Він повернеться.

— Ну, не знаю. — Вона заходилася смоктати великий палець. — Я кістковим мозком відчуваю, що він там залишиться. Познайомиться з якоюсь стрункою білявкою з розгубленим поглядом і променистою усмішкою. Буде ходити до сауни і на оленячі перегони. А потім надішле мені листа через місцевого Миколая про те, що це кінець, що все було класно, але надто ідеально. І ми побачимося через тридцять років, приміром на поромі до Мальме.

— Ти занадто це переживаєш. Я намагаюся зрозуміти чому.

— Може, через батька? — відповіла вона по роздумах. — Він поїхав на кілька місяців заробити на «полонез», а зник на цілих шістнадцять років.

— Можливо. Моя мама теж зникла, і я теж жахливо переживаю розлуки. Тому й намагаюся ні до кого не звикати. Не маю домашніх тварин. А з рослин тільки один кактус. Він дуже відпорний до занедбування і браку чуйності.

— Скільки тобі було років, коли вона пішла?

— Якихось два, максимум два з половиною. Тож я її саму не пам’ятаю, а надто тому, що вона забрала із собою всі свої фотографії.

— І звідси та схильність фотографувати все на світі, включно зі мною? — здогадалася вона. — Але якщо до третього року життя дитина нічого не пам’ятає, то як ти могла запам’ятати її зникнення?

— Бо тато був у розпачі упродовж кількох років. То щось із його розпачу мусило запам’ятатися. Зрештою, він завжди мені твердив, що не можна засильно прив’язуватися. Що люди зникають, і тому ліпше надто не звикати.

— Але це був його розпач, а не твій. Знаєш що, Ягодо? Я так думаю, що ти любиш перебирати на себе чиїсь емоції. Звідси та схильність до відмежовування від людей. Щоб не відчувати надто багато. Щоб не переживати. Я маю рацію?

Двадцяте

— Я посунувся ще трохи далі, — похвалився Маріуш, задоволено погладжуючи свою руду борідку гнома.

— А саме?

— Я визволився від Мартини. Бунтую, сварюся, а крім того, влаштовую собі день дитини п’ять разів на тиждень.

— А вона?

— Вона обурена, — відказав він, не приховуючи радості. — Читає мені проповіді. Лякає, що ми мусимо серйозно поговорити. І що ви про це думаєте?

— Гадаю, що грання на чиїхось нервах і такі інші дитячі забави не свідчать про справжнє визволення.

— То що мені робити?

— А чи ви мусите щось робити? Звідки ця потреба визволитися?

— Бо я, по правді, не відчуваю до неї кохання. Власне, вона більше дратує мене, ніж притягує.

— Тоді чому ви з нею?

— А чому ви зі своїм чаювальником?

Ну власне, чому? І чи справді я з ним?

— Бо, бо… Бо ми когось потребуємо. Чиєїсь присутності, доброго слова. А поза тим… я й сама не знаю. — Коли людина працює, час летить так блискавично, що нема коли замислитися, чому, навіщо і як довго.

— А я думав, що у психологів інші стосунки. Кращі. Що вони знають, як знайти свою половинку.

— Пане Маріуш, з тими половинками трохи так, як із пошуками роботи. У середній школі ми всі певні того, що робота сама нас знайде. І ще й яка робота.

— Пам’ятаю, — всміхнувся він. — Коли я був у будівельній «бурсі», то думав, що

1 ... 38 39 40 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тістечка з ягодами», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тістечка з ягодами"