Читати книгу - "Утопія; Місто Сонця"

Коли Рафаїл закінчив свою розповідь, я подумав, що чимало звичаїв і законів того народу явно недоречні; йдеться тут не лише про спосіб ведення війни, обряди та вірування, а й про інші їхні установи, особливо про те, що є головною підставою всього їхнього суспільного ладу, тобто про спільне життя й харчування при відсутності грошового обігу. Одне тільки це цілком знищує всіляку знатність, пишноту, блиск, величність, які, на думку всіх, становлять справжню прикрасу й славу держави. Але я знав, що Рафаїл втомився від розповіді, та й не було в мене певності, чи він зможе терпляче сприймати заперечення, бо я саме згадав, як він ганив людей, які бояться, що їх вважатимуть недолугими, коли вони не знайдуть у міркуваннях інших чогось такого, з чого можна було б поглузувати. Тому я похвалив устрій утопійців, узяв Рафаїл а за руку й повів у будинок повечеряти, попередивши, що в нас буде ще час глибше обміркувати порушені питання й довше порозмовляти. О, якби це коли-небудь сталося! А втім, я особисто не можу погодитися з усім, що розповів цей, безперечно, дуже освічений чоловік і досвідчений знавець людської природи, однак охоче визнаю, що в державі утопійців є чимало такого, чого я радше побажав би мати нашим державам, ніж вірю, що це станеться.

Кінець пополудневої розповіді Рафаїла Гітлодея про закони та звичаї острова Утопії, відомого досі небагатьом, в переказі славетного й дуже освіченого мужа, пана Томаса Мора, лондонського громадянина й шерифа.

Кінець

Лист Еразма Ротердамського Ульріхові Гуттену

Переклав Йосип Кобів

Еразм Роттердамський славетному рицарю Ульріхові Гуттену шле вітання[174]

Те, що ти так захоплюєшся розумом Томаса Мора і, так би мовити, ледь не гинеш від цього, сповнений, зрозуміло, подиву стосовно його творів, у порівнянні з якими, як ти слушно пишеш, немає нічого вченішого й привабливішого,— в цьому, повір мені, славетний Гуттене, твій погляд збігається з поглядами інших. Та й Мор відповідає тобі взаємністю. Бо він, у свою чергу, так насолоджується змістом твоїх творів, що мене аж заздрість бере. Саме це й є ота дивовижна мудрість Платона, яка пробуджує у смертних куди палкішу любов, ніж будь-яка чарівна тілесна краса. Її, ясна річ, не можна побачити тілесними очима, але ж і в душі є свої очі. Доречно тут згадати відому давньогрецьку приказку: від споглядання в людей виникає кохання[175]. Трапляється не раз, що людей, яким не доводилося ніколи ні розмовляти між собою, ні бачити одне одного, єднає найполум’яніша приязнь. І подібно до того, як часто буває, що з незнаних причин різних людей приваблює різна зовнішність, так, очевидно, існує якась незбагненна душевна спорідненість, завдяки чому ми одними умами сильно захоплюємося, а іншими — ніскільки.

Стосовно твого настійного прохання охарактеризувати тобі докладно Мора, немов намалювати його портрет[176], то мені хотілося б виконати твоє прохання так досконало, як пристрасно ти цього бажаєш. Адже я сам зазнаю неабиякої насолоди, подумки спілкуючись з найулюбленішим з моїх друзів. Усе ж, по-перше, не кожному під силу охопити всі грані обдаровання Мора. Далі, я не знаю, чи він дозволив би будь-якому художнику малювати його портрет. Та й не думаю, що зобразити Мора справа легша, ніж Александра Македонського чи Ахілла[177], до того ж вони не більше заслуговують безсмертя, ніж наш сучасник. Така тема вимагає руки прямо-таки якогось Апеллеса[178], а я потерпаю, щоб не виявитися часом більш схожим на Фульвія з Рутубою[179], ніж на Апеллеса. Отож спробую скорше накреслити контури портрета, ніж у всій повноті відтворити образ Мора, наскільки зможу це зробити на підставі своїх спостережень і спогадів про тривале й сердечне приятелювання з ним. Якщо ж трапиться коли-небудь, що ви познайомитесь особисто під час якогось посольства, то ти тоді нарешті зрозумієш, наскільки невправного художника ти вибрав для цього завдання; я, чесно кажучи, боюся, чи, бува, ти не звинуватиш мене колись у заздрощах або в сліпоті за те, що я з такого багатства його гарних рис помітив так мало, немов якийсь короткозорий, чи не захотів згадати про них, спонуканий заздрістю.

Отже, почну з того, що тобі про Мора зовсім невідомо: він середнього зросту, будова тіла така в нього пропорційна, що кращої й бажати годі; шкіра біла, лице швидше біле, аніж бліде, і хоч без будь-якої червоності, але всюди просвічує дуже делікатний рум’янець. Чуприна темно-золотиста або, якщо хочеш, золотисто-темна, борода досить рідка, очі синювато-сірі з якимись цяточками: це звичайно вказує на талановитий розум. Такі очі британці навіть вважають гарними, хоч у нас більше подобаються чорні. Вони кажуть, що очі такого кольору, як у Мора, свідчать про доброту. Обличчя Мора відповідає його вдачі, завжди виражає милу й дружелюбну привітливість, нерідко осяває його весела усмішка. По суті, Мор більше схильний до жартівливості, ніж до поважності, хоча й далекий від пустого блазенства. Його праве плече здається трохи вищим від лівого, особливо коли він ходить; це в нього не від природи, а від звички, вплив якої дещо позначається на поставі. У всьому іншому будова його тіла бездоганна. Ось тільки руки дещо грубуваті, причому це вражає лише тоді, коли порівняти їх з рештою його зовнішності. Своїм зовнішнім виглядом вія нехтував уже змалку настільки, що анітрохи не турбувався про те, про що, за порадою Овідія[180], повинні турбуватися чоловіки. Як він виглядав у юності, можна тепер догадуватися, як-то кажуть, із соломи[181]; я особисто познайомився з ним, коли йому було не більше двадцяти трьох років, а нині йому трішки перевалило за сорок.

Здоров’я в нього скорше задовільне, ніж міцне, але його цілком досить, щоб переносити силу-силенну клопотів, які випадають на долю поважного громадянина. Не схильний він до захворювань, крім хіба що до дуже незначних. Можна сподіватися, що він