Читати книгу - "Дністер і смарагдовий медальйон. Перще випробування!, Анастасія Лобойко"

Розділ 13. Додомцю.

Зранку Роксоляна, як зазвичай, вбралася, зав’язала хвостика, заправила ліжко і вже мислила виходити, як…

-Ну які чорти тебе сюди знову притягли? - вирвалося у Ляни перш ніж вона встигла помітити Таню.

-Ти це до мене? - вразилася подруга. В її голосі вчувався розпач і неабияке обурення.

-Я…

-Та як ти так можеш казати? - крикнула Таня. - Хіба я на таке заслужила?

-А знаєш - заслужила! - Роксоляна й не намагалася стримати гнів. - Ти… - але, щоб аж надто не образити Таню, Ляна вхопила медальйон і натягнула на шию - лють як корова язиком злизала. - Ти… вибач. Я не до тебе, Танюсю… Я не йняла віри, що медальйон повернувся. Я ж його вчора викинула.

-Угу, аякже. - Таня набурмосилася і стала червоною ніби троянда.

-Таню, невже думаєш, що брешу? - Ляна була майже певна, що без підвіски вона би вже пів хати перевернула - бо їй не вірять. А так якийсь всеосяжний спокій огортав її, змушував глибоко вдихати і дивитися на Танюсю не з обуренням, а з навіть ледь вловимою цікавістю.

-Я такого не казала, - відвернулася дівчина.

-Але подумала. - завершила Ляна.

Вперше за багато днів Таня подивилася їй просто в очі і… посміхнулася.

-Скажімо так: не брешеш, а прибріхуєш. - скосила погляд подруга.

-Та ясне діло, яка тут може бути брехня? Хіба прибріхування. - показала язика Роксоляна і обидві дівчинки обійнялися.

-Знаєш, Танюсю… Мені треба щось тобі розказати.

І Ляна розказала. Ох, скільки вона переповіла Тані! І за сни, і за Мілу та хлопців, і за те як медальйон викинула! Ляні стало так легко на душі, як стає після прибирання в рідній хаті: ніби й не хочеться виносити різне сміття, але, коли бачиш результат у вигляді чистісіньких, аж блискучих, мов відполірованих кімнат, - розумієш, що легше жити без цього всього бруду… Без неприємних ситуації, якими ти ділишся з другом - і наче їх відпускаєш.

-Хоч і сказати, що мені дуже неприємно говорити з Ай᳥е - буде несправедливо, адже дівчина вона хороша. Та, знаєш, Танюсю… Ця справа вподобає на шиту білими нитками аферу. - стурбовано додала вона і очікувально подивилася на Таню.

-А що ти скажеш про те, чому повернувся медальйон? - запитала подруга, а далі додала. - Може, в нього точно якісь магічні…

-Та хоч світлодіодні. - набурмосилася Ляна. - Мене цікавить, чого це я маю бачити всякі видіння і ще й знаходити його у себе на столику, хоча вчора викинула у ставок.

-Та певно тому, що ти перша його побачила. - припустила Таня.

І тут Ляна пригадала: як купалася в ріці, як цілувалася з Андрієм, як Таня зі Степаном прикопотіли до них і… Кущ бузини, зблиск ясно зеленого кольору, котрий сліпив очі… От так усе й почалося.

-Ага, згадала, - скривилася, як на полин, Ляна. - Твоя правда… Слухай, а отой хлопець, з яким ти за руку трималася на змаганнях - хто він? - раптом спитала.

Таня довго думала, перш ніж дати відповідь.

-Я не знала, що ти мене бачила… Ем, цей… Хлопець. - стурбовано сказала вона.

-Ну не дівчина ж, - іронічно кинула Ляна, та раптом вона все збагнула. - Чекай… Т-твій хлоп-пець? - з несподіванки дівчина почала заїкатися.

-Так, - сказала Таня без найменшого ентузіазму. - Звати Нестор. Йому 16.

-Як… Як 16? - Ляна вже не знала, що й говорити.

-Та отак. - стенула плечима подруга і залягла могильна тиша.

-А… Дозволь поцікавитись, - з викликом спитала Роксоляна, бо зараз її один по одному обсідали страшні здогади: ,,Що, як Стьопа дізнається?’’, ,,Як буде їхня дружба?’’, ,,Нащо Тані зв’язуватися з тим Нестором?’’, - де ти його, такого... порядного і ставного надибала?

-Ми зустрілися, коли я з тобою вийшла після сварки з будиночка хлопців. - взялася розповідати Таня. - Я в нього ледве не влетіла. Нестор спитав, як мене звати, відрекомендувався, - Таня скорчила кумедну гримасу, - і ми стали балакати… А тоді домовилися побачитися наступного дня, - провуркотіла Таня, підперши голову рукою.

-Отак просто? Ну, добре, зустрілися… А далі?

-А далі ми ті останні дні гуляли. - мовила коліжанка, уважно дивлячись кудись у небо.

-А Стьопа? - вирвалося в Ляни, перш ніж вона встигла спинитися. Хоча нащо себе стримувати? Коли вже балакати - то у вовну нічого не закутувати. Валити правду-матку щиро і просто з мостУ.

Таня якийсь час замислено сиділа. Несподівано вона промовисто глянула на Ляну своїми яскраво зеленими очима… повними сліз і нерозуміння. Подруга хотіла щось сказати, та раптом Ляну запік медальйон на шиї і Таня чогось перемінилася на лиці. Вона стала якась байдужа й прохолодна.

-Стьопа? А що зі Стьопою?

І саме тоді до Ляни постукало розуміння. Гонорово увірвалося в свідомість, заклало руки в боки і самовпевнено шепнуло: ,,Так, тут все ясно, як білий день! З тою штуковиною треба щось робити, бо вона твоїх рідних заїсть, а тобою візьме і без зайвих а-ля парладоньте в зубах поколупається! Чуєш, гальооооо-о-в! Не спимо, рухаємось, за руки-ноги не чухаємось і в темпі джиги думаємо, як світ рятуваааа-а-ти! Бо хто як не ти?!’’.