Читати книгу - "Дністер і смарагдовий медальйон. Перще випробування!, Анастасія Лобойко"

***

Степан і Андрій вже як кілька днів з ними і словом не перекинулись. У їдальні, коли здибАлися, то лишень головами кивали. Отож Ляни з нетерпінням чекала миті повернення в рідні стіни.

Вона саме склала свою валізку, як Таня вернулася з двору і сповістила, що час виходити. Медальйон Ляна теж з собою взяла. Викидати тепер не хотіла, то подумала вдома з ним якесь діло справити.

-Тут таке повітря - на хліб мастити можна. - весело сказонула дівчина, сподіваючись, що Таня хоча б губи викривить у гримасу, схожу на усмішку. - Та ти чорніша за глупу ніч, Танюсю. Чого засумувала?

Але подруга лише одхилила голову й задивилася на ліс.

Дійшли до автобуса. Потроху-потроху діти почали залазити і займати місця. Десь, мов з-під землі, вродилися Андрій зі Степаном. Аби самі, та разом з ними ще й коліжанки припхалися! Інна, Юля, ще одна фурія… А коло Андрія любісінько крутилася Міла. Стрекочучи на всі заставки, вона вихилялася, вишкіряла зуби, реготала і цим дратувала Роксоляну так, що годі було їй дух перевести!

Ет… Куди вже гірше! Скорше би…

-А щоби вашими кацапськими мордами чорти просо молотили! - визвірилася Ляна на москалів. - Тільки повітряної тривоги до повного щастя бракувало, га, Танюсю?

-Ну от, коса на камінь. Добре сказано: хто на коня не п’є - той нікуди не поїде. - смутно пожартував Степан, а дівчата біля нього захихотіли. - Хоча з такою наволоччю, як ті бузувіри, треба не горівкою раду давати…

Кожен йшов, клянучи і москалів, і ракети, і росію… Але то були ще квіточки-метелички, бо, просидівши в бомбосховищі добру годину, - діти почали виговорювати такі непристойні слова, через які вожатим аж вуха довелось затуляти.

Стьопа брав активну участь в обговоренні того, що би він хотів зробити з тим московським ,,царем-батюшкою’’ і всіма його посіпаками-заразяками.

-Підвісити за ноги, позапихати голки під нігті, писок - збити на квасне ябко…

Проте далі Ляна не чула. Вона заніміла, очі в неї стали дуже подібними на п’ять (та на яких п’ять?!) - п’ятдесят копійок, а на чолі виступив піт. Таня, присунувшись до того Нестора, - певно, коли Стьопа уздріє, він стане не Нестором, а натуральним небіжчиком -  цьомкнула його і, якби ще в щоку, Ляна, мабуть, не уявляла б зараз похоронної процесії… Та, як на біду, задіяні були губи.

Насправді, це не було схоже на справжній, щирий поцілунок. Але те, що Таня так близько сиділа біля цього приблуди вже було не надто добрим знаком.

Ляна молила всіх святих, аби Стьопа в цей момент дивився у якийсь другий бік. Проте, як не крути, вона відчула - він бачить.

Його лице стало білим, ніби сніг, очі з завжди яскравих і веселих, іскристих блакитних перемінилися на сірі та беземоційні. Роксоляна вперше зрозуміла, як їй незвично бачити її товариша, такого безжурного й життєрадісного - похмурим, опанованим люттю і біллю. Страх того, що зараз станеться охопив Ляну. От Степан зірвався з лавки, іде, злостиво зиркає на Нестора. Таня теж побачила Стьопу.

-Що тут діється? - прогарчав він. - Ти хто такий? - гостро пронизав поглядом незнайомця.

-Нестор, а ти? - вишкірився той квадратовий дурень і ще й руку простягнув.

,,До чого ж недолуге! Та Стьопа тебе візьме й з легкою невимушеністю розмастить по стінці… Бери потім і відшкрібай! Ойойой, шукайте ксьондза - посповідається та й будемо відспівувати…’’ - думала Ляна, підводячись, аби лапати Степана як не за руки, то за ноги. Чулося їй проведення служби Божої за упокій душі: ,,І най спочиває він в райських садах, де нема ні горя, ні болізні, ні печалі, а життя безконечне…’’

Але несподівано діти поперли до виходу - закінчилася тривога. Стьопу виштовхали за тяжкі металопластикові двері, а Ляну хтось схопив за руку і вивів з бомбосховища. Вже надворі вона розгледіла стурбоване обличчя Андрія - видно, теж настрашився Степанової реакції.

-Це як розуміти? - просичав він, низько нахилившись. - Хто цей глупак, як його…

-Нестор, - докінчила Ляна. - Танин хлопець. Гарний правда? Думаю, ви з ним стали б дуже добрими приятелями. - останні два речення були переповнені іронією. А стосовно ,,Таниного хлопця’’, гм… Ляна завжди вважала, що під цим словосполученням вона матиме на увазі Степана…

Андрій здивовано затримав погляд на її ніжному, рум’яному личку. Він не впізнав тільки очей. Вже вкотре.

-Я не знаю, що з вами зробилося, - з явним жалем буркнув хлопець, - але мені прикро за наші спогади. Я сумую за тобою і Танею… А зі Стьопою ви підло вчинили. - гірко завершив він бесіду, а тоді рушив у напрямку автобуса.

На Ляну ці слова справили… Як би краще сказати? Ем… Не справили ніякого враження. В якийсь момент вона зачула біль десь всередині, туск змішаний з несправедливістю того, як все було і як є тепер. Але опісля її переповнила злість на хлопців. Вони ж самі наколобродили. Нащо було з Інною зачинатися?

Дівчинка роззирнулася і, побачивши Таню, котра теж уже вийшла з захисного приміщення, нервово замахала рукою.

Ну, сіли… Добре, хоч того нехарлапутного з ними у автобусі не було! Роксоляна обдивилася салон і їй стало млосно. Стьопа, їхній запальний, кумедний Стьопа сидів так, ніби його от щойно з болота витягали. Весь зачимеричений, посірілий. Та й на Тані лиця не було…