Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

На початку голоцену в Криму чіткіше простежується етноісторична ситуація. У гірських районах набуває подальшого розвитку шан-кобинська етноісторична єдність, яка поступово з наступом геологічної сучасності еволюціонує у мурзак-кобинську (гірсько-кримську) етноісторичну спільність, що до кінця мезоліту залишається єдиним етноісторичним угрупованням у гірському Криму; пізніше на її основі складається нова неолітична культура. У виробничих комплексах гірськокримської культури зрідка трапляються верболисті наконечники, як згадка про колишнє існування в Криму інших традицій оформлення мисливської зброї.

Основні зміни в побуті та культурі населення гірського Криму у мезолітичний час пов’язані зі зміною характеру господарства мешканців гірськокримських поселень. Криза мисливського господарства, що розпочалася у мезоліті, зумовила перехід мешканців гірських долин до ускладненого збиральництва та рибальства. Вагоме місце, як зазначалося, у господарстві населення цього регіону займав збір слимаків Helix. Таким чином, господарство населення гірського Криму різнилося не тільки в просторі, а й у часі, змінюючись, передусім, за сезонами року.

Така ситуація значною мірою сприяла формуванню невеликих соціальних об’єднань, які поступово розселялися на значній відстані одне від одного. Пристосовуючись до конкретних умов нового природного оточення, ці групи згодом виробляли власні традиції життєдіяльності, які з часом призвели до формування локальних розбіжностей у вигляді матеріальної культури населення окремих поселень, що й відобразилося у комплексах мезолітичних пам’яток.

Гірськокримська мезолітична культура, безсумнівно, не була монолітною етнічною єдністю і розпадалася на окремі локальні варіанти, які мали незначні відмінності у матеріальній культурі. Однак поки що неможливо більш-менш точно окреслити межі цих варіантів та досконало виявити ступінь та характер розбіжностей між матеріальними комплексами.

Процеси формування етноісторичних спільностей у гірському та степовому Криму за періоду мезоліту відбуваються певною мірою відокремлено. Взаємозв’язки степового і гірського мезолітичного населення за їхньою матеріальною культурою простежуються лише з кінця раннього мезоліту.

У степу і передгір’ї на базі пізньопалеолітичних індустрій граветійського кола формується нова культурно-історична спільність — кукрекська культура, назва якої походить від стоянки Кукрек, вперше дослідженої у передгір’ях Криму.

Проблема виникнення і розповсюдження цього культурно-історичного феномену має свою велику історіографію. На різних етапах вивчення кукрекської культури змінювалися не лише її хронологія та ареал розповсюдження, а й уявлення про її генезис та історичний зміст. Здається, що у даному контексті немає потреби висвітлювати історіографію цієї проблеми.

За нашим глибоким переконанням, локальна культурно-історична єдність, яка визначається поняттям кукрекська культура, складається лише у степовому Криму. Тоді саме на базі споріднених мікрограветійських індустрій заключного етапу пізнього палеоліту степового Причорномор’я на широкому просторі від Пруту до передгір’я Криму формуються ще декілька схожих локальних культурно-історичних спільностей, які мають близький за складом крем’яний інвентар, що дає можливість об’єднати їх у спільну етноісторичну область, яка, частіше всього, в археологічній культурі неправомірно називається кукрекською культурою.

Характер взаємозв’язків населення цієї великої культурно-історичної області має бути дослідженим. Однак, враховуючи різке скорочення природних ресурсів у степах наприкінці палеоліту і особливо у мезоліті, легко уявити спричинену цією екологічною кризою значну рухливість степових мешканців у пошуках прожитку. Наслідком таких постійних мандрівок стало налагодження контактів між різними громадами спорідненого населення степів, консолідація населення та формування схожих елементів у матеріальній культурі. Останнє якраз і визнається багатьма археологами як вияв єдиної культурної спільності — кукрекської культурно-історичної області.

Населення кукрекської культури, котре у ранньому мезоліті склалося як етнічна єдність у передгір’ї, поступово розселюється по всіх степах Криму, і, наприкінці пребореалу, у гірські райони. Характер взаємовідносин степового і гірського населення в той час залишається поки що не до кінця з’ясованим. Однак слід зауважити, що наприкінці мезоліту по всій території Криму розповсюджені пам’ятки, матеріальна культура яких має мішаний характер, тобто містить у собі як гірськокримські, так і кукрекські риси.

Крім того, наприкінці мезоліту населення Криму зазнає впливу мешканців причорноморських степів, насамперед носіїв так званої гребениківської культури. Деякі дослідники навіть припускають можливість прямого переселення гребениківських громад у Крим. Етноісторичний процес у цей час знов ускладнюється, проте він уже пов’язаний з наступним етапом — формуванням нових типів етнічних угруповань — степових скотарів.

У південноукраїнських степах з відходом льодовика встановлюється близьке до сучасного природне середовище. Проте природні ресурси степової зони були значно виснажені пізньопалеолітичним населенням, щільність якого збільшувалася за рахунок переселення мешканців півночі під тиском льодовика. З відходом льодовика частина пізньопалеолітичного населення, залишаючи спустошені степи, навпаки, переселяється на північ. Значна маса місцевого населення розселялася по долинах малих річок та ярів, у межиріччя великих річок. Водночас у причорноморські степи у пошуках прожитку проникає населення з суміжних територій. Процеси ці йшли одночасно, місцями перехрещуючись. Наслідком цієї демографічної ситуації стала дивовижна етноісторична мозаїка, яку вже багато років із змінним успіхом розв’язують археологи.

Переселення фінальнопалеолітичних і мезолітичних мисливців із степів на північ чітко фіксується за знахідками знарядь і виробничих комплексів, притаманних індустріям степових культур (передусім анетівській), на поселеннях лісової та лісостепової зон (Журавка, Прибор 7а та ін.). У комплексах більшості мезолітичних культур Полісся простежується різною мірою вплив індустрій степу, дослідники навіть вбачають переселення “кукрекців” у цей регіон[48].

Водночас у степах розповсюджуються пам’ятки (Осокорівка, Рогалик 2 та ін.), індустрія яких схожа з виробничим комплексом пізньопалеолітичних пам’яток лісостепової зони (типу Гінців-Боршево 2). Під впливом традицій індустрій гінцівсько-боршевського культурно-історичного кола, а можливо, і внаслідок часткового переселення носіїв цих традицій, на північній околиці степів у фіналі пізнього палеоліту — на початку мезоліту складається нова рогалицько-царинська спільність.

Із заходу у межиріччя Дунаю та Дністра на початку голоцена проникає “зайве” населення з Балкано-Дунайського регіону. Водночас з півдня у степи північно-східного Приазов’я переселяється нечисленна група населення з передгір’я Північного Кавказу.

Доля прибулого населення у степах складається по-різному. За матеріалами ранньомезолітичної стоянки Білолісся у межиріччі Дунаю і Дністра, проникнення мешканців Балкано-Дунайського регіону у степи Причорномор’я були сезонними і короткочасними “відвідуваннями”, котрі не залишили слідів у пізніших культурах. У Приазов’ї, навпаки, північно-кавказьке населення розселяється на невеликій площі і створює свій “мікроклімат”, який зберігається і підживлюється тут аж до неоліту.

Склавшись на основі традиційної культури місцевого населення Надпоріжжя і лівобережного степу за участю північних компонентів (запозичень та проникнень), матеріальна культура поселень рогалицько-царинської культурно-історичної області на початку мезоліту була неоднорідною і поділялася на декілька локальних угруповань (рогалицьке на Сіверському Донці, леонтіївське у Нижньому Подніпров’ї, царинське у межиріччі Бугу та Дністра), які в подальшому своєму розвитку привели до формування у пізньому мезоліті нових археологічних культур.

Поряд із незначними етнокультурними інфільтраціями у степовій зоні продовжується складний