Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

Значно повніше простежується розвиток народонаселення степової зони у пізньому мезоліті. Поступово знову зростає щільність населення на безкраїх просторах південноукраїнського степу. Поряд із безліччю невеликих стоянок, розсіяних по закутках межиріч, з’являються відносно великі довгочасові поселення. Виразніше окреслюються окремі локальні етнічні угруповання, і водночас значно чіткіше простежуються взаємозв’язки між ними.

У степовому Побужжі продовжується еволюція традиційної культури місцевого населення — анетівської. З часом у загальному вигляді матеріальної культури поселень цього регіону помітні лише зміни технології обробки кременю та виготовлення знарядь праці. Останні у більшості випадків виготовлено з тонких призматичних пластинок, мають значно менші розміри, досконаліше оброблені. Загалом склад та форми виробничого інвентарю та інших виробів залишаються практично без змін. Як і раніше, найбільш виразні пам’ятки анетівської культури розташовані у межиріччі Південного Бугу та Інгулу. Поряд з тим у цей час пам’ятки з близьким складом матеріальної культури трапляються на широкому просторі від Дунаю і Пруту до Приазов'я і Криму. Відкриті вони і в інших районах України. Такий широкий ареал розповсюдження пам’яток з однотипним інвентарем пов’язаний, на наглу думку, з розселенням племен кукрекської культурно-історичної спільності.

На основі консолідації населення межиріччя Дністра і Південного Бугу під домінуючим впливом переселенців царинської культурно-історичної традиції на цій території формується нова етнічна спільність — гребениківська культура, склад інвентарю якої повністю відмінний від матеріальної культури анетівців. Довгий час розселюючись по сусідству, населення цих двох етнічних груп не змішувалося, а існувало відокремлено. Так, на стоянках гребениківців у Побужжі, в басейні Дніпра і навіть у степовому Криму, в зоні традиційного мешкання кукрекців, судячи із залишків на них крем’яних виробів, повністю бракує будь-яких елементів впливу “кукрекської” індустріальної традиції. Водночас “посмужне” розташування гребениківців і кукрекців на значній території, свідчить про досить мирне їхнє співжиття.

На заключному етапі мезоліту гребениківці разом з анетівцями широко розселяються у межиріччі Дністра, Дунаю та Пруту. Поступово, під час спільного руху на захід між населенням цих культур налагоджуються тісніші контакти. Однак і в Подунав’ї, розміщуючись поряд невеликими групами, налагодивши дружні зв’язки та заснувавши спільні поселення, вони остаточно не змішуються. Інвентар невеликих стоянок гребениківців і анетівців, як і раніше, різко відмінний, без будь-яких культурних домішок сусідів. Більше того, навіть на великих поселеннях, де вони селяться разом, як було показано на матеріалах поселення Мирне, мешканці цих двох етнічних груп досить чітко зберігають свої виробничі традиції.

Така ситуація склалась внаслідок того, що частина гребениківського і анетівського населення в пошуках мисливської здобичі вимушена була кидати відносно щільно заселені і виснажені землі свого споконвічного мешкання у Подністров’ї та Побужжі і просуватись далеко від рідного краю. Переселяючись у межиріччя Дністра та Дунаю, вони, цілком ймовірно, зустрічали рідко заселену територію, яка раніше лише епізодично відвідувалася населенням Балкано-Дунайського регіону. До того ж цей міграційний процес співпав із просуванням з Центральної Європи в південноукраїнські степи.

Зважаючи на ці обставини, можна припустити, що об’єднавшись, анетівсько-гребениківське населення налагоджує спочатку продуктивне полювання на тура, що дає можливість поступово перейти до його доместикації. На думку дослідників, імовірність такої гіпотези підкріплюється знахідками ножів (серпів) для зрізання трави на поселенні Мирне в Подунав’ї. У подальшому на основі цих двох етнічних груп формується нове етнічне угруповання скотарів південного заходу України.

У Надпоріжжі, Нижньому Подністров’ї та Західному Приазов’ї у пізньому мезоліті спостерігається досить складна етноісторична ситуація. Основою етнічного процесу в цьому регіоні було формування на місцевих традиціях мікрограветійських пам’яток самостійної дніпровської мезолітичної культури, яка і об’єднувала низку споріднених культур так званої кукрекської області (анетівська у Степовому Побужжі, дніпровська у Подніпров’ї, приазовська та власне кукрекська у Криму). Можна припустити і пряме переселення мешканців Побужжя і Криму у Подніпров’я та Приазов’я. Значного впливу зазнали носії дніпровської культури й від іншої групи місцевого населення Надпоріжжя, що склалося у фіналі пізнього палеоліту за рахунок розселення більш північних племен борщевсько-гінцівських традицій. Крім того, на різних поселеннях дніпровців виявлено елементи інших культурних традицій (гребениківських, донецьких, яніславицьких тощо). Знайдені у степовому Подніпров’ї і пам’ятки гірськокримської культури.

Складність відтворення етноісторичних процесів у степовому Подніпров’ї та західному Приазов’ї пов’язана з тим, що багата на природні ресурси долина Дніпра споконвічно з’єднувала різні екологічні райони України. З давніх часів по ній на південь просувалися мисливці півночі, а степовими просторами із заходу та сходу в долину Дніпра сходилися степові племена. Взаємовідносини місцевого населення і чужинців у Подніпров’ї були не завжди мирними. Можливо, саме внаслідок цього в мезолітичних могильниках Надпоріжжя виявляється так багато людських останків, які зберігають сліди смерті від стріл. Однак протягом тривалого мешкання по сусідству між різними групами місцевого та прийшлого населення встановлювалися мирні стосунки і поступово, з налагодженням взаємозв’язків, складаються близькі форми побуту та культури. Не обійшлося, ймовірно, і без асиміляції як часткової, так і повної.

На жаль, поки що археологи не можуть більш чітко відтворити етнічні процеси в цьому регіоні, тим більше, що колекції деяких пам’яток з різних причин були пошкоджені в пізні часи.

На східній околиці південноукраїнського степу, в Донбасі та Сіверському Донці, у пізньому мезоліті на основі місцевих традицій складається донецька пізньомезолітична культура, яка за загальним виглядом матеріальної культури близька до гребениківської. Спорідненість населення цих культур зумовлена спільною генетичною підосновою індустрій рогалицько-царинської ранньомезолітичної області.

На заході України у мезоліті продовжується безперервний розвиток місцевого населення — носіїв молодовських пізньопалеолітичних традицій. У цей час тісні стосунки між населенням різних племенних груп призводять до формування єдиної прикарпатської культурно-історичної області, яка дослідниками поділена на низку локальних культурно-хронологічних груп.

У середньому Подністров’ї молодовська ранньомезолітична культура, за спостереженням О. П. Черниша, під впливом різних інфільтрацій розвивається у пізньопалеолітичний час у двох напрямках: до атакської та фрумушинської культур. Дослідженнями останніх років доведено, що формування фрумушинської культури пов’язано з широким переселенням у Середнє Подністров’я носіїв анетівських та гребениківських традицій, які, об’єднавшись з місцевим населенням, і створили нову етноісторичну спільність. На думку В. М. Даниленка, який досконало простежив генезис відтворюючого господарства у районі Подністров’я та Південного Бугу, саме ця синкретична культура стала основою формування буго-дністровської неолітичної культури[49].

У Прикарпатті і Західній Волині етнічна ситуація була значно складнішою. Тут на базі молодовської культури складається низка угруповань, які в різній мірі зазнають впливу як південних, так і північних