Читати книгу - "Османськими шляхами, Мак Карсегі"

Кафа зустріла подорожніх звичною метушнею та шумом. Це було значно більше місто, ніж Ак-Мечеть. А може так лише здавалось, через велику кількість заїжджих. Кінець весни не знаменувався активною работоргівлею. Та все ж, невільників тут було вдосталь. На погляд козаків, аж занадто. Уява боялась малювати картину того, що тут відбувається, коли приводять ясир. Безпомічність гнітила. Люди, що сиділи в дерев’яних загонах викликали жалість та співчуття. Їх тримали тут, немов худобу. Богдан поглядав на знедолених, які підходили ближче до огорожі і вдивлятись на подорожніх очами повними надії. Вона ледь жевріла, та все ж залишалась.

Вузькими вуличками міста, як це не дивно, рухатись було легше. Тут не було тих скорботних невільничих поглядів. Тих сотень очей, які пронизували наскрізь. Особливо вони прикипали до людей слов’янської зовнішності. Це ж земляки прийшли, єдиновірці. Може хто й змилостивиться? Може порятує, від важкої участі?

Богдан, хоч і засвоїв урок ще з Ак-Мечеті, що усім не допомогти. А якщо спробувати це зробити, то навряд він ще коли небудь побачить своїх дітей. Але по душі шкребло гострими пазурами провини. Залишалось відводити погляд, ховати його, щоб емоції не накрили з головою. Козак у свої думках повторював імена синочка та донечки, щоб хоч якось відволіктись.

Людей вуличками снувало вдосталь. Під стінами будинків з білого вапняка стояли ятки, або торгові столи. Тут можна було придбати усе, від сушеної чи сирої риби до шовків. Часто доводилось проштовхуватись поміж продавців, покупців і звичайних зівак.

–Сюди, – кивнув Мустафа.

Подорожні звернули ліворуч у вузеньку пусту вуличку. Чим далі вони їхали, тим нестерпніше ставало. Тут стояв жахливий запах гнилі сечі та фекалій. Довелось прикривати обличчя, щоб не вирвати.

–Що це за Богом забуте місце? – пробурмотів Немова.

–Найгірша частина Кафи, – усміхнувся Мустафа. – Місце де живуть продажні жінки, каліки та хворі. Найгірші та най непотрібніші верстви населення.

–Цікаве у тебе, вочевидь, минуле, якщо маєш товаришів у такій місцині, – засміявся Богдан, але швидко прикрився рукавом кунтуша.

Інші також захихикали.

–Дякувати б мали, – обурився кримчак.

–Хіба може таке бути у мусульманській країні? – поцікавився Немова.

–Таке може бути і є у кожній країні, – сухо відповів Мурат. – Деякі люди падають так низько, що й до пекла рукою подати.

Одні з дверей прочинились. Звідти вийшли дві жінки. У одної з них, молодої, не старшої двадцяти років, були оголені груди. Але вона не поспішала їх прикривати перед незнайомцями. Навпаки, розправила плечі, виринаючи перси на показ. Інша, на років двадцять п’ять, а то й більше, старша за першу, заточилась, але обперлась на стіну. Обоє були п’яні.

–Які вельможі завітали до нас? – усміхнулась молодиця. – Може панство розважитись бажає?

–Видно, забажали гострих відчуттів, – старша ошкірила беззубий рот.

–Геть! – гримнув Мурат. – Інакше затопчимо.

–Нам не звикати, – заново зареготала молодиця, вигинаючись і показуючи принади. – Ми дорого не беремо. А для вас це й зовсім дріб’язок. За невелику винагороду, – наблизилась вона до Рафата і погладила його гриву коня, – я зроблю таке, що до дружини уже й повертатись не забажаєте.

–Невірний, – Мустафа кивнув до Богдана і простягнув руку, натякаючи на те, що потрібні гроші.

Козак передав кримчаку срібну акче (кримська монета тих часів).

Очі жінок заблистіли. Старша, підійшла до Мустафи.

–Які тобі більше до вподоби: молоді чи старші? Але знай, бею, я значно досвідченіша. Умію таке...

–Мене не уміння ваші цікавлять, – підкинув вгору монету і перехопив її у повітрі, – а знання.

–Запитуй, бею.

–Мені потрібен Кірам.

Жінки переглянулись і подалися назад. Молодша навіть груди сховала. В їхніх очах з’явився страх. Старша мимоволі торкнулась до шраму на ключиці.

–То, що, – звів брови Мустафа, – легкий заробіток потрібен?

Срібняк знову дзенькнув закрутившись у повітрі. Старша ступила крок вперед і простягнула руку долонею догори.

–Кажи!

–Вельможний бею, – нахилила голову жінка, – благаю лише про одне – не повідомляйте хто вас направив до... нього.

–Хм. Чого ж ви так його боїтесь? Я пам’ятаю його самим звичайнісіньким хлопчаком, який втратив усю сім’ю і йому довелось жебракувати.

–Ви здивуєтесь, побачивши його зараз. Вам в кінець вулички, тоді праворуч в провулок. Зліва останні двері. Там і живе... він.

–Тримай.

Мустафа знову підкинув монету вгору. Жінка зловила акче і вклала до рота, пробуючи її справжність кількома уцілілими зубами.

–Тепер геть! – скривився Мурат.

Жінки втиснулись у дверний проєм, щоб пропустити вершників. Останнім їхав Рафат. Він ніяк не міг відвести очей від темноокої молодиці. Кримчак зупинив коня і нахилився до дівчини.

–Не місце тобі тут, красуне, – сказав він і простягнув їй ще один акче. – Ти ще молода. Аллах не одобрить твої діяння.

–Рафате! – окликнув Мурат. – Не барись. Спершу справи. Потім розважишся, але не з повією з цього району. Май повагу до себе.

Богдан оглянувся і сумно схилив голову. Схожа доля могла чекати його доньку. Хто знає в чиї лапи вона потрапить? Його Мелашка була поневолена і силувана значним пашою. Що ж буде з донькою? Від цих думок стало гірко в роті. Він мусів її відшукати, будь що. Інакше ніяк. Орися – його маленька дівчинка і його батьківський обов’язок оберігати її. Так, не все можна передбачити у житті, але це не означає, що потрібно скласти руки і покластись на долю. Людина сама кує свою. Щось вдається, щось ні, але не в звичці Богдана плисти за течією, або хилитися за вітром.

–Ніби тут, – спішився Рафат.

–Далі уже нікуди, – вказав на стіну Немова.

Двері, в які постукав кримчак, були грубо збиті з товстих дошок і висіли на масивних петлях. Вони скрипнули та злегка прочинились. Зсередини визирнув чолов’яга брутальної зовнішності. Він окинув присутніх гнівно-підозрілим поглядом, навмисне показав дуло пістоля та прохрипів.