Читати книгу - "Нотатки відлюдника, Артур Сіренко"

                         «… Знаю, - тут
                                Замість капусти і замість брукви
                                Мертві голови продають.»
                                                                            (Микола Гумільов)

Історія входять в нашу свідомість не з сухих підручників - з розповідей старих людей. І в цьому плані добрий шмат нашого народу позбавлений історії – старше покоління часто-густо просто боялось розповідати як воно було насправді – діти могли сказати щось зайве, а там… Це в’їлося в свідомість людей – занадто страшні часи їм довелось пережити. Саме тому більшість наших людей живе і живить свій світогляд міфами.

Мені пощастило більше – покійний дід Олександр багато розповідав. І розповідав відверто. Більше не мені – його співбесідниками були люди старші. Але моя присутність його не зупиняла – діти мають знати – це було його переконання. Дід Олександр був людиною непересічною, життя його було важким і складним, як і в більшості людей того трагічного покоління. Його розповіді я вбирав як губка. Шкода, що багато імен і прізвищ не запам’яталось, стерлося з пам’яті. Але може це і до кращого. Імена конкретизують подію. Тоді як ці події типові – вони траплялися з мільйонами наших людей того часу…

Мій дід Олександр народився ще в ХІХ столітті, рано подався з селянського світу в пролетарі – на шахти в Донецький край. Як і багатьох людей того часу його захопила в кінці двадцятих років велика ілюзія – він став комуністом. Напевно, справді вірив у майбутнє ідеальне суспільство і хотів його наблизити. Але через кілька років – страшного 1933 року, коли партійцям наказували відбирати в голодуючих людей хліб, він кинув партійний квиток на стіл зі словами: «Заберіть цю книжечку – я не збираюсь бути співучасником злочину!» В той час це було рівноцінне самогубству. Багато хто так і робив – стрілявся в знак протесту проти того жахливого безглуздого масового винищення людей. Але це не допомагало і на організаторів геноциду не діяло. Тоді діда не зачепили, він лишився живий, хоча потім це йому звісно пригадали…

Чорного 1937 року він працював простим шахтарем на 32-ій шахті шахтоуправління «Зоря», що біля міста Сніжного. Одного дня рушаючи на ранкову зміну він разом з іншими шахтарями побачив біля воріт прохідної співробітників НКВД – «Сьогодні роботи не буде – всі на мітинг!»

На мітингу їм представили нове керівництво шахти – в повному складі відбулась ротація – новий директор, нові інженери, бухгалтери… З трибуни лунав впевнений і сталевий голос нового директора: «…Так ось чому наша шахта не виконувала план! Вороги народу були в керівництві шахти! Тепер вони розвінчані і розстріляні як скажені собаки! Тепер будемо працювати як належить і перевиконаємо всі зобов’язання!!!» Через кілька тижнів історія повторилася – все керівництво шахти знову було розстріляне. Включно з тим самим директором, що закликав бути нещадними до «ворогів народу»…

Приходять шахтарі на зміну – а на шахті порожньо – нікого – ні дирекції, ні інженерів, ні бригадирів. Тільки співробітники НКВД командують: «Всім вантажитись по машинам!» Тут же біля прохідної низка відкритих вантажних машин. Повантажили шахтарів – везуть – з вітерцем. Дід дивиться – везуть далеко – в обласний центр – тодішнє Сталіно (нині Донецьк). Вони їхали і навіть не здогадувались про те, що всього через кілька годин багато хто з них буде розстріляний як «ворог народу» - прямо ось так – в шахтарській робі в касці з ліхтариком, з «тормозком» і «канагонкою»… Ну як їм таке могло спасти на думку – вони ж і є народ – самий справжній – шахтарі – які ж вони можуть бути вороги народу?

А конвеєр смерті уже працював – «трійки» засідали, кожна справа цим «судом» розглядалась не більше хвилини: «Прізвище? Ім’я? По-батькові? Ви – ворог народу, вирок – розстріл! Вивести! Наступний!»

Вони їхали і цього не знали… Їх привезли під приміщення обласного НКВД – там уже стояла маса машин з шахтарями. Їх шикували в колони і запускали на подвір’я: “Прізвище? Шахта? Прізвище? Шахта?...» Потім сортували по двоє-троє і запускали в кабінети.

Зайшов з товаришем – шахтарем П. і мій дід. В приміщенні вони побачили трьох співробітників НКВД і свого бригадира Т. Бригадир сидів в центрі кімнати на стільці. Обличчя його було в крові і гематомах – судячи по всьому його перед цим сильно били.
 
- Скільки у вас на дільниці цей ворог народу зламав машин?!
- Та який я ворог народу??? – не сказав, пошепки простогнав шахтарський бригадир.
- Мовчати!!! Ти ворог народу!!! Так скільки?
- Та в нас на дільниці взагалі поки що немає машин, ми все по-старому працюємо, дідівськими методами, кіркою. І шахта під нахилом – вагонетки самі котяться… - це сказав шахтар П. Сказав правду.
- Ти виправдовуєш ворога народу! Значить ти і сам ворог народу! Вивести! А ви що скажете?

Мій дід чесно признався, що на цій дільниці він працює не так давно і за час якого роботи ніяких аварій чи поломок не було і що це можуть підтвердити інші шахтарі, так що йому про це повідомити нічого. Діду пощастило. Його відпустили. А бригадир Т. і шахтар П. в той же день були розстріляні.

Через кілька днів в місті Сніжному була облава – хапали на вулиці всіх, хто у вихідний день був вдягнений у краватку (явно буржуазний елемент одягу, ну хто крім ворогів народу буде його вдягати? Ще й в час вирішальної боротьби за соціалізм?) Навіть не приховували, що всі вони були в той же день розстріляні…

Поява на вулиці чорного автомобіля викликала жах – люди ховались хто куди міг вигукуючи в пів голосу: «Воронок їде! Воронок їде!!!»