Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко 📚 - Українською

Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пісня дібров" автора Павло Сергійович Дерев'янко. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 38 39 40 ... 176
Перейти на сторінку:
поїду.

— Що? — Северин перевів здивований погляд із дружини на доньку. — Але ти...

— Все, як домовлялися, коханий, — Катря насолоджувалася його сум'яттям. — У хворобі і в здоров'ї, в хороші часи і погані, в радості і в горі...

— Так, але...

— Я не стоятиму осторонь! Не тягнутиму дні порізну, коли ти свідомо прямуєш на згубу. Я достобіса втомилася переховуватися й тікати! Я — лицарка Сірого Ордену, чорт забирай, і коли ви всі їдете вколошкати того засранця, то я теж їду!

— А мацьопа? — Северин перевів погляд на доньку. — Ми не можемо взяти її з собою! Це занадто небезпечно.

І знову подружня розмова Чорнововків. Чи буде так само в їхньому з Сильвією майбутньому, якщо воно колись трапиться?

— Годі робити з доньки перепону, Северине, — відрубала Катря. — Оля давно відлучена від грудей і спить окремо. Знаєш, чому? Аби їй було легше пристосуватися, якщо мене вб'ють.

Северин мовчав.

— Ми були разом півтора року. Щодня. Щоночі. Нерозлийвода. Ми готові до першої розлуки, — Катря погладила доньку по голівці, і витерла кашу з її щічок.

Оля сонно кліпала на маму.

— Якщо хочете, лишіть маленьку тут. Я можу наглядати за нею, — промовили коло стінки.

Це прозвучало так несподівано, що всі разом обернулися до забутого біля книжок Максима. Від загальної уваги альбінос знітився.

— Просто... Я ніколи не був на війні... З мене жодної користі... Тільки заважатиму, — бліді щоки залило рум'янцем.

Катря повернулася до чоловіка.

— Нагадай-но, хто це?

— Той, чия зовнішність привертає забагато уваги.

— Вважаєш, що йому можна довірити нашу доньку?

Яремі не сподобалася ця думка. Він любив похресницю. Брати її з собою було б нерозсудливо, але лишати зі Вдовиченком. .. Та вони геть його не знають!

— Мамуньо з радістю потурбується за Олю, — втрутився шляхтич.

— Я вдячна за прихисток і щедрість, але пані Ярова за найпершої можливості вкраде Олю собі, — Катря повернулася до Вдовиченка і склала руки хрестом. — Що розкажеш про себе, вільний вовче?

— Я не був у Вільній зграї, — відповів Максим.

— Ти бодай колись займався дітьми?

— Так! Тобто, не зовсім... Тобто... Вовченятами у зграї, — під проникливим поглядом Катрі той жалкував, що взагалі подав голос.

— Іскро, я чудово знаю, якою скалкою в дупі може бути мамуньо, — знову втрутився Яровий. — Але Оля не підписувала сувою, відтак може лишатися у цих стінах скільки завгодно. Тут у неї всього буде вдосталь! А місячне ярмо змусить Максима вештатися з місця на місце... У незнайомому для нього світі.

Катря швидко потерла лоба.

— Підійди.

Максим обережно наблизився до Катрі.

— Глянь мені у вічі.

Вони обмінялися поглядами.

— Тепер нахилися до Олі.

Дівчинка уважно поглянула на нового знайомця і міцно вхопила його за пасмо білого волосся. Захоплено вигукнула.

— Добре, — констатувала Катря. — Зробимо таким чином: ми рушимо до Києва, а Максим поїде мандрувати західними паланками. Бував у тих краях?

Той заперечливо похитав головою.

— Почни зі Львова, — підказав Ярема.

Від деяких життєвих порад просто неможливо втриматися. Це у мене від мамуньо, сумно констатував шляхтич подумки.

— Щодня читатимеш газети, аж допоки не побачиш приголомшливу новину про вбивство Темуджина. Після цього ти повернешся сюди, візьмеш Олю і поїдеш у сховок, який я покажу на мапі. Поїдеш заздалегідь вказаною дорогою. Оскільки свого атласу ти не маєш, я віддам тобі власний. Після вбивства я теж рушу до сховку, де ми зустрінемося.

— Зрозуміло, — тільки і сказав Максим.

— Але спочатку я переконаюся, що Олю можна тобі довірити. Ми поговоримо віч-на-віч, і, якщо ця розмова мене задовольнить, я напишу кілька правил... Ти ж умієш читати?

— Так.

— Вивчиш і складеш невеличкий іспит. Потім перевіримо, чи ти можеш давати з нею раду. Опісля я остаточно вирішу, чи дозволити тобі супроводжувати мою донечку.

— А якщо у газетах новини про вбивство не буде? — спитав Максим.

— Доречне запитання, — Катря говорила впевнено, наче давно продумала цей план. — Якщо такої новини не трапиться впродовж двох місяців — повернешся сюди, до маєтку. А далі побачимо.

Северин тим часом оговтався і спробував заговорити до дружини:

— Іскро, а ти направду певна, що...

— Так, я достобіса певна, — Катря навіть не дослухала. — Певна більше, ніж у твоєму дурнуватому замаху!

Ярема вважав, що Катря занадто ризикує, але мовчав — то родинна справа Чорнововків, і з Северинового обличчя було видно, що цю розмову продовжать окремо.

Двері без стуку розчахнулися: повернувся Павич. Із винуватим обличчям він підбочкував до Олі, пробурмотів щось незрозуміле і простягнув дівчинці новеньку мотанку, змайстровану зі свіжого сіна й смужок власної сорочки, покраяної на подолі. Іграшку прикрашали різнокольорові стрічки. Олині оченята загорілися, рученята радісно вхопили мотанку, притисли до грудей.

— Даі! — захоплено вигукнула дівчинка.

Савка зааплодував і всі розсміялися. Напруга, яка було щільно згусла в повітрі, розсіялася.

— Може, просто натравити на того покидька нашого Павича, щоби він заволав? — запропонував захмелілий Гнат.

— Як тоді, коли ми з Києва тікали... Всі монголи поляжуть! Темуджини ці, кагани-соносони, коняки всі їхні! Павичу, покричиш?

Савка здивовано кліпав у відповідь.

— Ну, чого блимаєш? Я все придумав! Нумо, покричи! Ми так Орду на клапті розірвемо!

Савка розгублено подивився на Пилипа і притулив мотанку до обличчя, ніби захищався.

— Павич такого більше ніколи не робив, — сказав Олефір. — І навряд колись повторить, навіть за проханням.

— Тю, — Гнат розчаровано дав щиглик порожній пляшці. — А було би зручно... Вбити всіх ординців одним лементом.

1 ... 38 39 40 ... 176
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"