Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

Він обвів присутніх мутним поглядом і п'яно розсміявся.

— Справжня Рада сімох! Маємо осавулу військових Малюка, осавулу скарбничих Варгана, осавулу контррозвідки Іскру, осавулу вартових Енея, тобто мене, осавулу потойбічників Павича, осавулу розвідки...

Він поглянув на Максима.

— Чого очиськами лупаєш? Ти не осавула. Ти взагалі не з Ордену.

Вдовиченко почервонів і відвернувся до книжкової полиці.

— Це легко виправити, — Пилип обійшов стола і наблизився до Максима, чим неабияк здивував Ярему. — Ми познайомилися в бою проти хортів. На власні очі я свідчив, як цей перевертень убив двох. Вважаю, що таке діяння заслуговує на запрошення до наших розбитих лав. Чи хтось проти?

Шляхтич очікував протесту від Гната, але той здивовано витріщався на Пилипа. Решта мовчали.

— То скажи, Максиме, — продовжив Пилип за кілька секунд. — Чи не бажаєш ти вступити до лав Сірого Ордену?

Альбінос кинув швидкий погляд на Северина, глянув під ноги, на книги, підвів очі на Олефіра.

— Таке... досі можливо?

Що сказав би на це дійство Ярослав Вдовиченко?

— Дехто стверджує, що Ордену більше немає, і ніде правди діти — становище наше плачевне. Навіть чересу з клямрами і кунтуша з Мамаєм не подаруємо. Серед нас тебе не чекатиме слава, багатство чи спокій. Ми — вовчі лицарі, затавровані анафемою і ненависні співвітчизниками, прокляті шаленці, які стоять у битвах спиною до спини, безпритульні перевертні, що не знають, чи доживуть до наступної повні, — відповів Пилип на одному подиху. — За відмову ніхто не образиться, Максиме. Будь-кого злякають такі перспективи.

Вдовиченко глянув по боках, закусив губу. Він не погодиться, подумав Ярема. Не погодиться, і ніхто не звинуватить, бо хто при здоровому глузді...

— Я не боюся.

Пилип усміхнувся і підійшов до стіни, де висів прапор Українського гетьманату.

— Малюче, дозволиш?

Цей вечір уже не стане дивнішим.

— Прошу, — прапора ніхто не чіпав після смерті Степана Ярового. — Може, для такої урочистості варто піти до діброви?

— Гарна думка, брате, — Пилипове обличчя просяяло.

Оля потерла кулачками очі і захникала.

— Їй уже час до сну, — Катря підхопила доню на руки. — Починайте без мене.

Максим повсякчас зиркав на прапор у Пилипових руках. Гнат похитувався і безперестанку бурчав: за яким правом зайду приймають до Ордену, кому він був джурою, хто його випробовував, навіщо влаштовувати шапіто... Савка відповідав випадковими фразами, які не стосувалися поставлених запитань, проте ці відповіді цілком задовольняли невибагливу допитливість п'яного Енея.

Маєток спав під ковдрою зіркової ночі. Врятовані крицевим характером пані Ярової, характерницькі дуби скидалися на гостей із минулого. Діброва шурхотіла свіжим листям в обіймах теплого вітру.

— Сьогодні цілий день біля них просидів, — зізнався Пилип. — Твоя родинна діброва стала скарбом Ордену, Малюче.

— Кажуть, біля Свірзького замку ще один стоїть, — Гнат зосереджено насупився. — Хто знає, де той клятий замок?

— Не повіриш — у Свіржі.

Ярема обережно провів долонею по теплій шерехатій корі.

— Здрастуйте, тату. Давно не бачилися.

Чекав, що у відповідь стовбур озветься бризками червоних іскор, але дерево мовчало. Ніхто більше не надсилав характерницьких листів.

Пилип став у півколі дерев і розправив прапора. Савка з урочистим обличчям завмер біля нього, Северин із Гнатом стали поруч. Білошкірий Максим, схожий у зоряному світлі на упиря, чекав на відстані.

Навіщо ми це робимо, подумав Яровий, займаючи місце коло побратимів.

— Підійди, Максиме Вдовиченку.

Альбінос обережно наблизився.

— Схили коліно.

Ніхто не мав лицарського однострою. Гнат ледь тримався на ногах, Савка задумливо бринчав пальцями по заслиненій губі — збоку це видовище мало сміховинний вигляд.

— Я, добровільно обернений, стаю на захист! Урочисто клянусь, — поважно розпочав Пилип, і Максим став промовляти вслід за ним.

Чи Сірий Орден досі живий, як стверджує Северин? Чи вони — купка блазнів, які займаються блюзнірським мавпуванням через неспроможність змиритися з поразкою?

— Боротись за волю та спокій українського народу й українських земель!

Раптом щемке, забуте почуття спалахнуло в грудях шляхтича.

— У цій боротьбі не пожалію життя і битимусь до останнього подиху!

Частину клятви брат Варган пропустив. Ярема вирішив, що то було навмисно: рядки про черес, кунтуш, дуб Мамая і Раду осавул стали недоречними.

— Буду хоробрим у бою та нещадним до ворогів!

Далеко на захід від Буди, син очільника Вільної Зграї, який ніколи не був характерницьким джурою, приносив клятву вовчого лицаря.

— Буду мудрим у рішеннях та щедрим до друзів!

Він шепотів слова клятви разом із Пилипом, і спогади серпневої ночі сорок п'ятого линули слідом: Корній Колодій тримає прапора, дідо усміхається, чорний кунтуш пахне новенькою тканиною, позаду тріскоче величезна ватра в очікуванні аркану...

— Буду чесним лицарем та вірним побратимом!

Не минуло й десяти років, як усе зникло: дуби, осавули, наївний і набожний панич, гордий свого гербу.

— Коли я відступлю від цієї присяги, то покарає мене закон Сірого Ордену і спаде на мене зневага моїх братів та всього українського народу!

З кожною фразою Максимів голос звучав гучніше.

— Не займай! — гукнув Пилип.

— Не займай! — повторив Максим.

— Не займай! — прокричали всі разом.

Як же давно Ярема не чув цього гасла.

— Підведися, Максиме Вдовиченку, — Пилип подав йому руку. — Вітаю в Сірому Ордені.

Максим несміливо усміхнувся — вперше за вечір. Усмішка його була по-дитячому щира.

— Дякую... Я не підведу.

— Бачиш, Енею? Тепер брат Біляк може бути осавулою!

Савка підстрибнув, захихотів і замахав мотанкою.

— Мама задоволена!

Северин потиснув Максимові руку, а Ярема ляснув нового брата по плечі. Перший новобранець Ордену за бозна-скільки часу... І, певно, останній.

— Брат