Читати книгу - "Заступниця Баби-Яги, Марина Орєхова"

Після довгих роздумів я все ж таки вирішила, що маю сама усе роздивитися на місці крадіжки та зібрати якомога більше інформації про амулет.

Фея Енлік разом із Шім — очільницею служби охорони фей, показала мені таємне сховище, де зберігався амулет. Щоб я могла потрапити до нього, мене зменшили до розмірів метелика, обсипавши якимось порошком. Схоже, у цих створінь уся магія робиться у порошках та сипучих зіллях... Ну це краще, ніж якісь ін'єкції, тому не скаржуся. Бути маленькою — дивне відчуття. Хоча насправді я не відчула жодних змін у собі. Але все одно трохи лячно, особливо поки ми були на вулиці. Світ здавався величезним — небо далеким, а трава — тропічними заростями. Утім страх повністю залишив мене, коли ми зайшли у палац. Усе навкруги було пропорційно розмірам фей, тож різниця у зрості майже ніяк не відчувалася в приміщенні.

Тепер, у зменшеному розмірі я маю змогу краще роздивитися фей. Зблизька вони виглядали, як звичайні дівчата (і хлопці), які зібралися на вечірку-маскарад та дуже натхненно поставилися до створення свого образу. Принаймні так мені легше адаптувати свою психіку до їхньої зовнішності. Засмагла шкіра трохи виблискувала на світлі, як пластмасова. Великі очі займали чи не третину обличчя та дивували мене найбільше. Ще кожна фея та фей мали свою неповторну зачіску. Вони не ходили з розпущеним волоссям — це вважалося у них моветоном. Натомість жорсткі волосинки вони ретельно збирали у химерні зачіски зі складними плетіннями та прикрасами з квітів та природних матеріалів, які дивовижним чином не в’янули та, здавалося, вростали у їхні локони. Вбрання вони носили з тонкої природного походження тканини, дуже любили багатошарові сукні та накидки, які просвічували на сонці, не приховуючи тоненькі тільця з відсутньою талією та іншими звичними для людського тіла вигинами. Поки ми йшли, я намагалася не роздивлятися їх, але нічого не могла зробити з цікавістю. Все-таки не щодня можна побачити справжнісіньких фей поруч із собою! Навіть уві сні я не могла уявити собі таке.

Нас провели крізь приховані магією двері, замасковані під кору дерева, що вели до сходинок всередині старого дуба. Ззовні не було нічого, що видавало б наявність цього таємного проходу. Сходинки вели до кімнати, яка своєю чергу вела до іншої кімнати, а та приховувала коридорчик, за яким була ще кімната. І як ці всі приміщення розмістилися у корі одного дерева? Гадки не маю.

Нарешті ми опинилися у серці сховища. Темна крихітна кругла кімната містила вівтар, прикрашений рослинами, які не зрозуміло як виживали у повній відсутності сонячного світла. 

На вівтарі стояла округла підставка, зроблена під форму талісмана, яка зараз лякала своєю порожнечею. На пласкій ніжці, що мала б підтримувати зниклий артефакт, який напевне був величезним порівняно з розміром фей, я помітила надпис, схожий на той, що Воля показав на моєму амулеті. Я прихилилася ближче, намагаючись розібрати, що там написано. Схоже, це була латина чи якась невідома мені магічна мова. «Dum spiro, spero». Щось знайоме. Треба запам’ятати. Це точно латиною. «Spero» я знаю точно – «сподіваюся», дякуючи пані Лесі Українці. А от «Dum spiro» асоціацій не викликало. Можливо, «дихаючи» чи щось таке, якщо правильно згадується мені університетська програма з латини та мої поверхневі знання з неї.

— Тут усе захищено магією. До того ж про це місце знає тільки сама її величність, заступниця її величності Сіяна та я, — сказала Шім. — І тепер ще ви, Берегине. Та ця жихарка…

Шім покосилася в бік Лесани, яку не хотіли допускати до сховища, але через мою наполегливість таки пустили. Навіть не уявляю, що б я робила без моєї Лесани. Я довіряю їй, як собі. 

— То як сюди потрапив грабіжник, якщо все так добре було захищене? — запитую з неприхованим скепсисом. 

Шім потупила очі. Їй нема що сказати на своє виправдання.

— Ми захищали амулет протягом декількох тисячоліть. Ми шоковані тим, що це трапилося, — втрутилася Енлік. — Але ми докладемо зусиль, щоб знайти зрадника та повернути талісман на місце, де він і має бути.

— Ви гадаєте, що є зрадник? Як таке може бути, якщо лише ви, ваша заступниця та очільниця охорони мали доступ сюди?

— Ми працюємо над цим, пані Берегине. — підтиснувши тонкі губки, суворо кинула Шім, явно невдоволена тим, що їй прямо вказали на недоліки її роботи. А що вона хотіла? Провтикала таку цінну річ. Здогадуюся, що зрадницею вже призначили Сіяну, ту саму заступницю Енлік, адже її серед нас чомусь не було. Цікаво, а чи хтось підозрює Шім? Щось не подобається вона мені. Слизька якась і не бажає чути жодної критики на свою адресу. Та й дуже явно вона натякає, що окрім неї мали доступ до сховища інші. Дивно, що Енлік не підозрює її. Схоже, принцеса дуже довіряє своїй головній охоронниці.
— Треба допитати короля піксі, цього жалюгідного плазуна! Що як вони затіяли війну, щоб нас відволікти, та вкрали амулет? — роздумувала Енлік.

Її версія має місце бути, але Пуль весь час був на полі битви. Звісно, хтось із піксі міг вкрасти амулет, поки король відволікав увагу. Але ж так само це могла зробити й Шім.

— Ми допитаємо всіх, не хвилюйтеся, принцесо, — запевняю її, і гадки не маючи, як я буду допитувати того Пуля… Але нехай, про це я подумаю пізніше. 

— Ми допоможемо із проведенням допита, — одразу озвалася Шім.

— Красно дякую, але це справа Берегині, — трошки грубо відрізаю я та даю зрозуміти, що мені вже час іти. Ох, не довіряю я цій Шім. Завзята вона, дуже хоче бути га вістрі подій. Може, це відчуття провини та бажання повернути свій авторитет в очах принцеси, а може, — спроба виправдати себе та відвести підозру? Ні, подружко, поки що ти будеш точно осторонь мого службового розслідування.