Читати книгу - "Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті"

– Що ще за доктор Мак-Алістер? – спантеличено спитав я. – І до чого він тут?

– Це родич старпома Челленджера, – пояснив Пуаро. – Пам’ятаєте, той згадував, що дядько в нього – лікар…

– Але й доскіпливий же ви, – подивувався я. – Гадаєте, це він оперував сера Метью?

– Мак-Алістер – не хірург, – утрутився Джепп.

– Я, mon ami, люблю в усьому розібратися. Еркюль Пуаро – гончак що треба. Хороший пес-шукач нізащо не зверне зі сліду, а коли той, хоч як це прикро, обривається, що ж, значить, принюхується довкола. І то щоразу шукаючи якнайогидніший запах. Ну й от, так чинить і Еркюль Пуаро. І часто, ох, як часто, хоч стіль’-то, а чогось та нанюхає.

– Еге ж, неприємна у нас професія, – видобув Джепп. – Як ви там кажете, «стілтон»[110]? По-моєму, хороше порівняння. Ні, незавидне ремесло. А вам доводиться ще гірше, ніж мені: адже ви дієте неофіційно – от і заникуєте тишком-нишком у мишачі нори.

– Я ніколи не таюся, Джеппе. А завжди йду на злочинця з відкритим забралом.

– Бо вам не сховатися, – не здавався той. – Адже ви неповторний. Такого, раз побачивши, довіку не забудеш.

Мій друг якось із сумнівом поглянув на нього.

– Та я жартую, – увімкнув задню інспектор. – Не зважайте на мене. Як щодо скляночки портвейну? Ну як хочете.

Залишок вечора пройшов у цілковитій злагоді. Ми незабаром з головою поринули в спогади. Одне розслідування, друге, п’яте. Мушу зізнатися, що і я сам насолоджувався цією розмовою про минуле. Ото були добрі деньки. Яким же досвідченим, битим вовком я тепер почувався!

Бідолашний старигань Пуаро. Ця справа збивала його з пантелику – і я це помітив. Його сили були вже не ті. У мене з’явилося відчуття, що цього разу його спіткає невдача, і вбивця Меґґі Баклі так і не постане перед судом.

– Кріпіться, друже, – сказав мені той, поляскуючи мене по плечі, – не все ще втрачено. Тільки, благаю, не треба похоронної міни.

– Усе гаразд. Я в нормі.

– Як і ми з Джеппом.

– Кожен із нас ще ого-го! – весело підсумував інспектор.

І на цій оптимістичній ноті ми з ним попрощалися.

А наступного ранку вирушили в Сент-Лу. Прибувши в готель, Пуаро подзвонив у клініку й попросив покликати до телефону міс Баклі.

Аж раптом я побачив, як він спав з обличчя і заледве слухавки не зронив.

– Comment?[111] Як ви кажете? Благаю, повторіть.

Хвилину-другу він мовчки дочувався, а потому промовив:

– Так-так, я приїду негайно.

І повернув до мене своє змертвіле обличчя.

– Навіщо я поїхав, Гастінґсе? Mon Dieu! Навіщо я поїхав?

– Що сталося?

– Життя мадемуазель Нік під загрозою. Отруєння кокаїном. До неї таки дотяглися. Mon Dieu! Mon Dieu! Навіщо я поїхав?

Розділ сімнадцятий

Коробка шоколадних цукерок

Усю дорогу до клініки Пуаро бурчав сам до себе. Його сповнювали докори сумління.

– Я мав би здогадатися, – нарікав він. – Повинен був здогадатися. А втім, що ще я міг зробити? Було вжито всіх запобіжних заходів. Це просто неможливо, неможливо та й годі. До неї ж було зась підібратися! Хто проігнорував мої розпорядження?

У клініці нас провели в маленьку кімнатку на першому поверсі, куди за кілька хвилин увійшов доктор Ґрем. Він мав блідий і змучений вигляд.

– Вона викараскається, – з порога повідомив лікар. – Із нею все буде гаразд. Проблема впиралася в те, щоб дізнатися, скільки саме цієї зарази вона прийняла.

– Якої?

– Кокаїну.

– Але вона житиме?

– Так, так, житиме.

– Але як це сталося? Як до неї змогли дотягтися? Кого пропустили в палату? – Пуаро не міг усидіти на місці від безсилого мандражу.

– Нікого з відвідувачів не впускали.

– Не може бути.

– І все ж це правда.

– Але тоді…

– Отрута була в коробці шоколадних цукерок.

– Ах, sacré![112] Я ж їй велів не їсти нічого – нічого – із передач.

– Ну, це вже я не знаю. Нелегко втримати дівча від того, щоб поласувати солоденьким. Хвалити Бога, вона з’їла лиш одну.

– А кокаїн містився в кожній?

– Ні. Одну вона з’їла. А крім неї, наркотик знайшовся у ще двох – із верхнього ряду. Всі решта – звичайні цукерки.

– Як саме його ввели?

– Украй незграбно. Кожну розрі́зали навпіл, підмішали кокаїн у помадку й заліпили назад. Дилетантська робота «доморощеного», сказати б, отруйника.

Пуаро застогнав.

– Ох! Якби ж я знав… якби лише я знав. Можна мені до неї?

– Заходьте за годинку, і ми спробуємо щось придумати, – пообіцяв лікар. – Та опануйте себе, чоловіче. Вона не помре.

Наступну годину ми проблукали вуличками Сент-Лу. Я щосили намагався розрадити друга, всіляко підкреслюючи, що все скінчилося добре і, зрештою, ніхто не постраждав.

– Я боюся, Гастінґсе, боюся…

Він промовив ці слова так моторошно, що його страх передався й мені.

А ще якось схопив мене за руку.

– Слухайте, mon ami. Я грубо помиляюся. І зовсім не мав рації від самого початку.

– Тобто гроші тут ні до чого?..

– Ні-ні, із цього приводу не може бути жодних сумнівів. Так, мотив убивці – корисливий. Але щоб хтось із тих двох – занадто це просто… лежить на поверхні. Десь тут ховається ще якийсь викрутас! Так, щось та є!

А потому докинув у пориві обурення:

– Ah! Сette petite![113] Адже я їй заборонив. Ясно сказав: «Не торкатися передач»! А вона не послухалася мене – мене, Еркюля Пуаро. Їй мало, що вона чотири рази чудом уникала смерті? І неодмінно треба було випробовувати долю вп’яте? Ah, c’est inouї![114]

Зрештою ми повернулися назад. І після нетривалого очікування нас провели нагору.

Нік напівлежала на койці. Її зіниці були неприродно розширені. Дівчину наче трясла лихоманка, і її руки раз по раз шалено посмикувалися.

– Знову та сама історія, – пробурмотіла вона.

Забачивши міс Баклі, мій друг зміг упоратися з емоціями. Він кашлянув і взяв її долоню у свою.

– Ах, мадемуазель, мадемуазель…

– Ну й байдуже, – із викликом сказала Нік, – навіть якби ця спроба