Читати книгу - "Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті"

– Pauvre petite![115]

– Просто якась частина мене не хоче, щоб він переміг.

– От що значить змагальний азарт! Ви, певно, хороша спортсменка, мадемуазель?

– Видно, ця ваша клініка – не таке вже й надійне місце, – зауважила дівчина.

– Якби ви не порушили інструкцій, мадемуазель…

Та наче трішки здивувалася.

– А я й не порушувала.

– Хіба я неясно сказав вам: не їсти нічого, крім лікарняних харчів?

– От я і не їла.

– Але ж ті цукерки…

– Ну, то була зовсім інша справа, адже це ви їх прислали.

– Що-що, мадемуазель?

– Це ви їх прислали!

– Я? Ну що ви. Навіть у думках не мав.

– Ні-ні, прислали. У коробці була ваша картка.

– Що?

Нік рвучко змахнула рукою в бік столика, що стояв біля ліжка. Доглядальниця підступила до неї.

– Принести вам картку з коробки?

– Еге, сестро, зробіть таку ласку.

На якусь мить запанувала мовчанка. А відтак сиділка повернулася до палати, тримаючи в руці те, по що й ходила.

– Ось, візьміть.

Я охнув. Як і Пуаро. Адже на картці – рукою мого друга, з розчерком – були виведені ті самі слова, які він написав у квітковій крамниці, долучивши до кошика з гвоздиками:

«З найкращими зиченнями від Еркюля Пуаро».

– Sacré tonnerre!

– От бачите, – мовила міс Баклі з ноткою осуду в голосі.

– Я цього не писав! – вигукнув детектив.

– Що?

– А все ж… – промимрив той, – а все ж це мій власний почерк.

– Я знаю. Точнісінько таку саму картку принесли з кошиком жовтогарячих гвоздик. Я ні на мить не сумнівалася, що й цукерки від вас.

Мій друг похитав головою.

– А чого ж вам було сумніватися? Ах, диявол! Хитрий, жорстокий диявол! Ти ба, який фортель викинув! Та він просто геній, цей тип, справжній геній. «З найкращими зиченнями від Еркюля Пуаро» – це ж раз плюнути. А візьми-но додумайся! От я… я про таке не подумав. Проґавив. І не передбачив цей хід.

Нік тривожно засовалася.

– Тільки не треба так хвилюватися, мадемуазель. Вас ніхто ні в чому не звинувачує. Це я, жалюгідний недоумок, винен. Бо мав передбачити такий трюк. Еге ж, повинен був передбачити.

І він похнюпив голову на груди – живе втілення відчаю.

– На сьогодні, гадаю… – почала доглядальниця.

Вона весь час стовбичила неподалік із невдоволеним виразом на обличчі.

– Га? О, так, так, я вже йду. Кріпіться, мадемуазель, – це буде остання з моїх помилок. Я осоромлений, скривджений: мене – і пошили в дурні. Обкрутили круг пальця, неначе школярика. Але більше такого не станеться, ні. Обіцяю. Ходімо, Гастінґсе.

Найперше, що зробив Пуаро, – це побесідував зі старшою сестрою. Та була, звісно, страшенно засмучена всією цією історією.

– Мені, мсьє, ще й досі не віриться, от не вірю, і хоч ви мене вбийте. Щоб така нечувана річ – і сталася в нашій клініці!

Мій друг тримався співчутливо й тактовно. І зрештою, трохи втішивши жінку, взявся розпитувати про обставини отримання смертоносної передачі. Ну а сестра порадила йому поговорити краще з санітаром, що чергував у той час, коли посилку доставили.

Йшлося про такого собі Гуда, який, попри тупе обличчя, мав вигляд чесного хлопця років двадцяти двох. А ще здавався знервованим і наляканим. Але детектив заспокоїв його:

– Вас ніхто ні в чому не звинувачує, – ласкаво промовив він, – але я хочу, щоб ви детально мені розказали, як і коли надійшла та посилка.

Це запитання, було схоже, збило санітара з пантелику.

– Складно сказати, сер, – протягнув молодик. – Адже сюди багато хто приходить… розпитує про пацієнтів, залишає гостинці…

– Як вірити доглядальниці, це було вчора ввечері, – втрутився я. – Годині о шостій.

Лице хлопчини проясніло.

– Тепер я згадав, сер. Її приніс джентльмен.

– Із худорлявим обличчям… і світлим волоссям?

– Білявий… а от щодо обличчя… не знаю.

– Невже Чарльз Вайз приніс її власноруч? – неголосно спитав я у Пуаро.

Але зовсім забув, що хлопчина – місцевий і знає своїх земляків.

– То був не містер Вайз – його я впізнав би. Ні, цей на вигляд кремезніший… показний… і приїхав на великій машині.

– Лазарус! – вигукнув я.

Мій друг кинув на мене застережливий погляд, і я пожалкував про свою поквапливість.

– Значить, приїхав у великій машині і залишив пакунок. Він призначався для міс Баклі?

– Так, сер.

– І що ви з ним зробили?

– Навіть у руки не брав, сер. Доглядальниця понесла його нагору.

– Гаразд, але ви його все ж торкалися, коли брали у того джентльмена, n’est ce pas?[116]

– О так, сер, я про це не подумав. Прийняв у нього і поклав на стіл.

– На який саме? Покажіть, зробіть ласку…

Санітар привів нас у вестибюль. Двері центрального входу були незачинені. А біля них – одразу, як переступиш поріг, – стояв довгий стіл із мармуровою стільницею, завалений листами й посилками.

– Усе, що надходить, складають сюди, сер. А потім медсестри розносять передачі пацієнтам – нагору.

– Згадайте, о котрій годині її принесли?..

– Певно, о пів на шосту чи трохи пізніше. Перед тим, пам’ятаю, саме доставили пошту. А вона зазвичай прибуває о п’ятій тридцять. Того дня по обіді було досить людно: хто квіти приносив, хто хворих відвідував.

– Дякую. А тепер, гадаю, побесідуємо з медсестрою, що занесла ту передачу нагору.

То виявилася одна зі стажисток – недалека дівуля, яку аж розпирало від захвату. Вона пригадала, що занесла посилку нагору о шостій, бо тоді й заступила на чергування.

– О шостій, – пробурмотів Пуаро. – Тож виходить, що вона хвилин двадцять пролежала внизу на столі.

– Прошу?

– Ні-ні, мадемуазель, нічого. Продовжуйте. То, кажете, ви занесли передачу міс Баклі?

– Так, але для неї їх було кілька. Та коробка, тоді букет квітів – чини запашної – від містера і місіс Крофт, здається. І ще одна посилка надійшла поштою – теж, як не дивно, з коробкою фулерівських цукерок.

– Comment? То їх було дві?

– Ага, оце збіг, так збіг. Міс Баклі відкрила обидві. Та й каже: «Ох! Як же шкода, що мені заборонили їх їсти». Тоді відкинула кришки й зазирнула всередину подивитися, чи цукерки однакові. Коли глянь, а в одній із них ваша картка. Ну от вона і звеліла: «Винесіть, сестро, ту, що “нечиста”, з палати. Бо я їх іще переплутаю». Ой леле, та хто б міг подумати! Просто трилер Едґара Воллеса, еге ж?

Тут Пуаро спинив цей словесний потік.

– То, кажете, дві коробки? І від кого