Читати книгу - "Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Pauvre petite![115]
– Просто якась частина мене не хоче, щоб він переміг.
– От що значить змагальний азарт! Ви, певно, хороша спортсменка, мадемуазель?
– Видно, ця ваша клініка – не таке вже й надійне місце, – зауважила дівчина.
– Якби ви не порушили інструкцій, мадемуазель…
Та наче трішки здивувалася.
– А я й не порушувала.
– Хіба я неясно сказав вам: не їсти нічого, крім лікарняних харчів?
– От я і не їла.
– Але ж ті цукерки…
– Ну, то була зовсім інша справа, адже це ви їх прислали.
– Що-що, мадемуазель?
– Це ви їх прислали!
– Я? Ну що ви. Навіть у думках не мав.
– Ні-ні, прислали. У коробці була ваша картка.
– Що?
Нік рвучко змахнула рукою в бік столика, що стояв біля ліжка. Доглядальниця підступила до неї.
– Принести вам картку з коробки?
– Еге, сестро, зробіть таку ласку.
На якусь мить запанувала мовчанка. А відтак сиділка повернулася до палати, тримаючи в руці те, по що й ходила.
– Ось, візьміть.
Я охнув. Як і Пуаро. Адже на картці – рукою мого друга, з розчерком – були виведені ті самі слова, які він написав у квітковій крамниці, долучивши до кошика з гвоздиками:
«З найкращими зиченнями від Еркюля Пуаро».
– Sacré tonnerre!
– От бачите, – мовила міс Баклі з ноткою осуду в голосі.
– Я цього не писав! – вигукнув детектив.
– Що?
– А все ж… – промимрив той, – а все ж це мій власний почерк.
– Я знаю. Точнісінько таку саму картку принесли з кошиком жовтогарячих гвоздик. Я ні на мить не сумнівалася, що й цукерки від вас.
Мій друг похитав головою.
– А чого ж вам було сумніватися? Ах, диявол! Хитрий, жорстокий диявол! Ти ба, який фортель викинув! Та він просто геній, цей тип, справжній геній. «З найкращими зиченнями від Еркюля Пуаро» – це ж раз плюнути. А візьми-но додумайся! От я… я про таке не подумав. Проґавив. І не передбачив цей хід.
Нік тривожно засовалася.
– Тільки не треба так хвилюватися, мадемуазель. Вас ніхто ні в чому не звинувачує. Це я, жалюгідний недоумок, винен. Бо мав передбачити такий трюк. Еге ж, повинен був передбачити.
І він похнюпив голову на груди – живе втілення відчаю.
– На сьогодні, гадаю… – почала доглядальниця.
Вона весь час стовбичила неподалік із невдоволеним виразом на обличчі.
– Га? О, так, так, я вже йду. Кріпіться, мадемуазель, – це буде остання з моїх помилок. Я осоромлений, скривджений: мене – і пошили в дурні. Обкрутили круг пальця, неначе школярика. Але більше такого не станеться, ні. Обіцяю. Ходімо, Гастінґсе.
Найперше, що зробив Пуаро, – це побесідував зі старшою сестрою. Та була, звісно, страшенно засмучена всією цією історією.
– Мені, мсьє, ще й досі не віриться, от не вірю, і хоч ви мене вбийте. Щоб така нечувана річ – і сталася в нашій клініці!
Мій друг тримався співчутливо й тактовно. І зрештою, трохи втішивши жінку, взявся розпитувати про обставини отримання смертоносної передачі. Ну а сестра порадила йому поговорити краще з санітаром, що чергував у той час, коли посилку доставили.
Йшлося про такого собі Гуда, який, попри тупе обличчя, мав вигляд чесного хлопця років двадцяти двох. А ще здавався знервованим і наляканим. Але детектив заспокоїв його:
– Вас ніхто ні в чому не звинувачує, – ласкаво промовив він, – але я хочу, щоб ви детально мені розказали, як і коли надійшла та посилка.
Це запитання, було схоже, збило санітара з пантелику.
– Складно сказати, сер, – протягнув молодик. – Адже сюди багато хто приходить… розпитує про пацієнтів, залишає гостинці…
– Як вірити доглядальниці, це було вчора ввечері, – втрутився я. – Годині о шостій.
Лице хлопчини проясніло.
– Тепер я згадав, сер. Її приніс джентльмен.
– Із худорлявим обличчям… і світлим волоссям?
– Білявий… а от щодо обличчя… не знаю.
– Невже Чарльз Вайз приніс її власноруч? – неголосно спитав я у Пуаро.
Але зовсім забув, що хлопчина – місцевий і знає своїх земляків.
– То був не містер Вайз – його я впізнав би. Ні, цей на вигляд кремезніший… показний… і приїхав на великій машині.
– Лазарус! – вигукнув я.
Мій друг кинув на мене застережливий погляд, і я пожалкував про свою поквапливість.
– Значить, приїхав у великій машині і залишив пакунок. Він призначався для міс Баклі?
– Так, сер.
– І що ви з ним зробили?
– Навіть у руки не брав, сер. Доглядальниця понесла його нагору.
– Гаразд, але ви його все ж торкалися, коли брали у того джентльмена, n’est ce pas?[116]
– О так, сер, я про це не подумав. Прийняв у нього і поклав на стіл.
– На який саме? Покажіть, зробіть ласку…
Санітар привів нас у вестибюль. Двері центрального входу були незачинені. А біля них – одразу, як переступиш поріг, – стояв довгий стіл із мармуровою стільницею, завалений листами й посилками.
– Усе, що надходить, складають сюди, сер. А потім медсестри розносять передачі пацієнтам – нагору.
– Згадайте, о котрій годині її принесли?..
– Певно, о пів на шосту чи трохи пізніше. Перед тим, пам’ятаю, саме доставили пошту. А вона зазвичай прибуває о п’ятій тридцять. Того дня по обіді було досить людно: хто квіти приносив, хто хворих відвідував.
– Дякую. А тепер, гадаю, побесідуємо з медсестрою, що занесла ту передачу нагору.
То виявилася одна зі стажисток – недалека дівуля, яку аж розпирало від захвату. Вона пригадала, що занесла посилку нагору о шостій, бо тоді й заступила на чергування.
– О шостій, – пробурмотів Пуаро. – Тож виходить, що вона хвилин двадцять пролежала внизу на столі.
– Прошу?
– Ні-ні, мадемуазель, нічого. Продовжуйте. То, кажете, ви занесли передачу міс Баклі?
– Так, але для неї їх було кілька. Та коробка, тоді букет квітів – чини запашної – від містера і місіс Крофт, здається. І ще одна посилка надійшла поштою – теж, як не дивно, з коробкою фулерівських цукерок.
– Comment? То їх було дві?
– Ага, оце збіг, так збіг. Міс Баклі відкрила обидві. Та й каже: «Ох! Як же шкода, що мені заборонили їх їсти». Тоді відкинула кришки й зазирнула всередину подивитися, чи цукерки однакові. Коли глянь, а в одній із них ваша картка. Ну от вона і звеліла: «Винесіть, сестро, ту, що “нечиста”, з палати. Бо я їх іще переплутаю». Ой леле, та хто б міг подумати! Просто трилер Едґара Воллеса, еге ж?
Тут Пуаро спинив цей словесний потік.
– То, кажете, дві коробки? І від кого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті», після закриття браузера.