Читати книгу - "Книга перша. У пошуках Дивли, LesykLab"

– Як… як нічого, – зізналася Єва. – Я гадаю, це просто крохмаль.

– Навіщо їх тоді є? Що за втіху?

– Просто так треба, – відповіла Єва. - Тобі теж треба їсти.

– Блах. – Ровендер закинув ще одну ягоду до рота. - Зрозуміло, я їм, бо так треба. Але ще тому, що я хочу. Це одна з небагатьох радощів у житті.

Стоячи на широкій спині Отто, Єва та Ровендер спостерігали, як дерева по краю лісу збивались в одну величезну череду. Знизу долинав скрип піску під товстим гумовим колесом Матр. Вона не захотіла їхати верхи поруч із Євою, а вважала за краще рухатися за гігантською тихоходкою по землі, вивчаючи навколишній ландшафт і прослуховуючи потік інформації від омніпода. Єва вловлювала, як він бадьоро тараторить:

– Ця рівнина насправді солончак, дно пересохлого озера, і з великою ймовірністю тягнеться до протилежного берега…

При тому, що вони вийшли на відкритий простір і суттєво віддалилися від лісу, Єва почувала себе спокійно – і цей спокій якимось чином походив від Отто. Звичайно, і Матр із Ровендером теж надавали впевненості. Дорогою Єва почала плести кіску з ниток, що вилізли з подолу сорочки і верхньої частини шкарпеток.

– Що це ти робиш? – Ровендер відколупував болячку з натертою мотузкою ноги.

Єва зиркнула на нього і відповіла:

– Дещо. Побачиш.

Ровендер поглянув на обрій, за який поступово йшло приховане в мареві сонце. Хмари грудилися і сходилися в один грозовий фронт над великим озером, яке колись пересохло.

- Увечері може йти дощ, - сказав провідник. - Я по запаху чую, як змінюється повітря.

– Правда? - Єва простежила за його поглядом і теж дивилася на сірі хмари. – Я хотіла б відчути, як це, коли дощ насправді ллє з неба.

Ровендер здивовано витріщився на неї:

– Відчути… дощ? А хіба ж у тебе такого не було?

- Ні, - похитала головою Єва. – Я ж виросла під землею. Звідки дощ?

- Ти можеш діставати воду з повітря і при цьому ніколи не відчувала дощу. Неймовірно.

Єва перестала плести коску і розпушила кінчики тасьми. Вона завмерла, а потім дістала з сумки маленькі манікюрні лазерні кусачки.

– Знаю, це дуже дивно. Але, по суті, хіба це не схоже на те, як ти стоїш під душем?

– Ні. Втім, думаю, тобі цей досвід буде очищаючим у багатьох сенсах. – Ровендер витягнув жменю бобів і взявся за їжу.

Єва піднесла кусачки до обличчя і захопила вільною рукою частину волосся. Швидким рухом вона відтяла одну зі своїх тонких кісок. Повернувши кусачки на місце, вона розплела відрізану косу.

- Що ж ти робиш? – знову поцікавився Ровендер.

Єва вплела волосся у свою саморобну тасьму.

- Кажу ж, побачиш, - відмахнулася вона і змінила тему: - Ну скажіть мені, містер Кітт, чим ви збираєтеся зайнятися, коли ми дістанемося Лакуса?

Ровендер сплюнув лушпиння через плече.

- Я покажу тобі, де зняти гарну кімнату, а ще проведу до порома, який доставить тебе через озеро до Соласа. Сам я, швидше за все, вирушу далі на північ, уздовж берега, - цю область мені ще доведеться вивчити.

- Чому б тобі не залишитися з нами? - Єва не відривала погляду від плетіння. – Досі ти дуже нам допомагав, і, незважаючи на моє вміння добувати воду з небес, ми б тут зовсім загубилися і розгубилися без тебе.

Ровендер усміхнувся і перевів погляд на далекі хмари.

- Ні, Єва Дев'ять. Я мушу йти далі. Продовжувати шукати.

- Що шукати?- Єва перестала плести.

– Ні, не в ньому – всюди. Я шукаю втіхи. – Ровендер заплющив очі. Його обличчя спотворило біль. - Коли померла моя подруга, я не міг більше залишатися у своєму селі. Я більше ніде не міг залишатись довго. - Він підняв повіки і заморгав, проганяючи спогад. – Тож я зібрав наші пожитки та пішов.

Він поплескав по набитому рюкзаку. Всілякі причеплені до нього штучки брязнули в унісон. її в мозолистих руках.

- Гарне, - сказала Єва.

- І моя супутниця була гарна, - відгукнувся Ровендер і засунув намисто назад у рюкзак.

– Загалом, ти пішов… щоб куди піти? - Не вгавав Єва.

– Куди очі дивляться. - І Ровендер подивився на обрій. Отто зупинився, заходився переступати з ноги на ногу і видав низький рик.

- Містер Кітт! - Матр відірвалася від омніпода і махнула в бік Блукаючого лісу. – Що там?

Над верхівками дерев ширяв якийсь великий птах, видаючи тихе гудіння.

– Шиїса! Бестіїл! - Вилаявся Ровендер і, схопивши підзорну трубу, що бовталася на рюкзаку, дивився в окуляр. - Прочісує ліс на своєму глайдері.

Гігантський водяний ведмідь видав ще один низький звук.

- Треба сховатися! – Ровендер опустив трубу. – У лісі йому буде важко знайти нас.

- Отто, давай до дерев, - вголос сказала Єва. «І сховай нас якнайшвидше», – подумки додала вона своєму коню.

Отто розвернувся і затупав до краю лісу, цього разу видавши незвичний скрипучий звук – на кшталт того, що виходить, якщо потерти одну гілку об іншу.