Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

Зоя, танцюючи, зробила випад уперед, намагаючись вдарити мене в ребра. Та якісь із тренувань Боткіна, вочевидь, за останні кілька тижнів відклалися в пам’яті. Я ухилилася праворуч, і удар ковзнув повз ціль. Дівчина напружила плечі й розвернулася. Краєм ока я бачила, що Заклинателі припинили свої спаринги і спостерігають за нами.

Мені не слід було відволікатися. Наступний Зоїн удар влучив мені прямісінько в сонячне сплетіння. Поки я хапала ротом повітря, вона продовжила атаку ліктем, якої мені вдалося уникнути радше завдяки везінню, ніж якимось навичкам.

Зоя скористалася перевагою і знову зробила випад уперед. Це була її помилка. Я була слабкою й повільною, але Боткін навчив мене обертати собі на користь суперникову силу.

Я відступила вбік, і коли дівчина наблизилася, зачепилася ногою за її щиколотку. Зоя боляче впала.

Інші Заклинателі вибухнули оплесками. Та перш ніж мені вдалося хоча б помітити свою перемогу, Зоя з розлюченим обличчям сіла й замолотила в повітрі руками. Я відчула, як ноги відірвалися від землі, я попливла повітрям назад і з розгону гупнулася спиною в дерев’яну стіну тренувальної зали. Почула, як щось тріснуло, з мене вибило дух, і я сповзла на землю.

— Зоє! — заревів Боткін. — Не користуйтеся силою! Тільки не в цих залах!

Я мов у тумані побачила, що навколо зібралися Заклинателі, а Боткін гукнув Цілителя.

— Я в порядку, — спробувала сказати я, та не змогла вдихнути достатньо повітря. Лежала в болоті, неглибоко дихаючи. Щоразу, коли намагалася вдихнути, лівий бік протинав біль. З’явилася групка служників, та коли вони підняли мене на ноші, я зомліла.

Марія з Ніною розповіли мені решту, навідуючи мене в ізоляторі. Цілитель сповільнював ритм мого серця, доки я не заснула глибоким сном, а тоді загоїв зламане ребро й залишені Зоєю синці.

— Боткін ошаленів! — вигукнула Марія. — Я ще не бачила його таким розлюченим. Він вижбурнув Зою з тренувальної зали. Я навіть думала, що він її вдарить!

— Іво каже, що бачив, як Іван повів її залою під куполом до нарадчих кімнат Дарклінґа, а вийшовши звідти, вона плакала.

«Добре», — задоволено подумала я. Та, згадавши, як купою ганчір’я лежала в болоті, відчула пекучу хвилю сорому.

— Чому вона це зробила? — запитала я, намагаючись сісти.

Я знала чимало людей, котрі ігнорували мене чи ставилися зверхньо. Проте, схоже, Зоя по-справжньому мене ненавиділа.

Марія і Надя витріщилися на мене так, наче мене гупнули по голові, а не по ребрах.

— Бо вона заздрить! — озвалася Надя.

— Мені? — недовірливо перепитала я.

Марія закотила очі.

— Для неї нестерпна думка про те, що хтось став Дарклінґовою улюбленицею.

Я засміялася і скривилася, коли бік знову протнув біль.

— Мене навряд чи можна назвати Дарклінґовою улюбленицею.

— Звичайно, можна. Зоя могутня, та вона лише чергова Верескунка. А ти Заклинателька Сонця.

Сказавши це, Надя зашарілась, і я зрозуміла, що ледь помітна заздрісна нотка в її голосі — не просто моя вигадка. Та наскільки глибока ця заздрість? Марія з Надею розповідали, наче ненавидять Зою, але усміхалися їй в обличчя. «А що вони кажуть про мене, коли мене немає поруч?» — замислилась я.

— Може, він позбавить її звання! — верескнула Марія.

— Може, вишле її до Цибеї! — радісно закричала Надя.

Із затінку вийшов Цілитель, цитьнув на дівчат і відправив їх додому. Вони пообіцяли, що прийдуть наступного дня.

Я, напевно, заснула, адже прокинулася за кілька годин, і в ізоляторі було темно. У палаті панувала моторошна тиша, інші ліжка залишалися вільними, а єдиним звуком було цокання годинника.

Я припіднялася на лікті. Досі почувалася хворобливо, але важко було повірити, що кілька годин тому в мене було зламане ребро.

У роті пересохло, розболілася голова. Я вилізла з ліжка й налила собі склянку води з карафки, що стояла поряд. Потім розчахнула вікно і глибоко вдихнула нічне повітря.

— Аліно Старкова.

Я підстрибнула, обернулася.

— Хто тут? — задихнулася я.

Із довгої тіні біля дверей з’явився Аппарат.

— Я тебе налякав? — запитав він.

— Трохи, — зізналася я.

Як давно він там стояв? Невже дивився, як я сплю?

Здалося, ніби чоловік без жодного звуку ковзнув до мене кімнатою, поділ його пошарпаної одежі тягнувся підлогою ізолятора. Я мимохіть позадкувала.

— Мені так прикро було дізнатися про твою травму, — сказав Аппарат. — Дарклінґові слід уважніше ставитися до своїх підопічних.

— Зі мною все гаразд.

— Справді? — перепитав чоловік, розглядаючи мене у світлі місяця. — Вигляд у тебе поганий, Аліно Старкова. А твоє гарне самопочуття надзвичайно важливе.

— Я просто трохи втомилася.

Чоловік підійшов ще ближче. Мене огорнув його химерний запах — дивна суміш ладану та плісняви з нотками розкопаної землі. Я подумала про кладовище в Керамзіні, покривлені надгробки, селянок, що уклякали біля могил. Несподівано помітила, як порожньо в ізоляторі. Цілитель-Корпуснієць досі десь неподалік? А може, вирушив на пошуки склянки квасу й теплого ліжка?

— Чи відомо тобі, що люди з прикордонних сіл зводять на твою честь вівтарі? — пробурмотів Аппарат.

— Що?

— Люди прагнуть