Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

— Але я не Свята!

— Це благословення, Аліно Старкова. Подяка. — Він піді­йшов до мене впритул. Я бачила темне масне волосся його бороди й поплямовані зуби. — Ти робишся небезпечною, і робитимешся такою дедалі більше.

— Я? — прошепотіла я. — Для кого?

— Є дещо значно могутніше за будь-яку армію. Достатньо сильне, щоб скидати королів чи навіть Дарклінґів. Знаєш, про що я?

Я похитала головою, відсуваючись від нього на кілька сантиметрів.

— Віра, — видихнув чоловік, шалено вирячивши очі. — Віра.

Він потягнувся до мене. Я схопилася за тумбочку, що стояла біля мого ліжка, і впустила на підлогу склянку з водою. Вона гучно розбилася. Коридором до нас із гуркотом заспішили чиїсь кроки. Аппарат відійшов, зникаючи в тіні. Двері розчахнулися, й увірвався Цілитель; його червона кефта тріпотіла, розвіваючись позаду нього.

— З тобою все гаразд?

Я відкрила рота, не певна, що сказати. Проте Аппарат уже беззвучно вислизнув за двері.

— Я… перепрошую. Я розбила склянку.

Цілитель покликав служника й наказав йому прибрати. Посадив мене назад до ліжка і порадив спробувати відпочити. Та щойно він пішов, я сіла й засвітила лампу біля ліжка.

Руки тремтіли. Хотілося відкинути Аппаратові балачки, вважаючи їх дурницями, та я не могла. Не могла, якщо люди справді молилися Заклинательці Сонця, якщо сподівалися, що я їх врятую. Я пригадала Дарклінґові лиховісні слова, промовлені під дірявою стріхою стодоли. «Ера могутності гриш добігає кінця». Подумала про волькру, про загублені в Тіньовій Зморш­ці життя. «Розділена Равка не переживе нової ери». Я розчаровувала не лише Дарклінґа, Баґхру й себе саму. Я не виправдала очікувань цілої Равки.

***

Коли наступного ранку до мене навідалася Женя, я розповіла про візит Аппарата, та дівчину, схоже, не стурбували ні його слова, ні дивна поведінка.

— Він моторошний, — визнала вона. — Але безпечний.

— Він не безпечний. Тобі слід було його бачити. Вигляд у нього був цілковито божевільний.

— Він просто священник.

— Та чому він взагалі сюди прийшов?

Женя здвигнула плечима.

— Можливо, король попросив його помолитися за тебе.

— Я не залишуся тут ще на одну ніч. Мені хочеться спати у власній кімнаті. З дверима, які замикаються.

Женя фиркнула й оглянула вбогий ізолятор.

— Ну, можу погодитися. Мені б теж не хотілося тут залишатися. — Потім вона пильно подивилася на мене. — Вигляд у тебе жахливий, — зі звичною тактовністю повідомила вона. — Дозволиш мені трохи тебе підлатати?

— Ні.

— Просто дозволь позбутися темних кіл.

— Ні! — вперто повторила я. — Але мені потрібна послуга.

— Принести мій набір інструментів? — завзято поцікавилася Краяльниця.

Я насуплено подивилася на неї.

— Не така. Мого друга поранили в Зморшці. Я… я йому писала, але не впевнена, чи доходять листи. — Я відчула, як зашарілася, й поспіхом повела далі: — Ти не могла б дізнатися, чи все з ним гаразд і де стоїть його полк? Я не знаю, кого ще про це попросити, а оскільки ти завжди крутишся в Ґранд-Палаці, я вирішила, що тобі вдасться допомогти.

— Звичайно, але… ну, ти переглянула списки жертв?

Я кивнула, відчуваючи, як у горлі виріс клубок. Женя вирушила на пошуки паперу й пера, щоб я могла записати їй Малове ім’я.

Я зітхнула й потерла очі. Не знала, як розцінювати Малове мовчання. Списки жертв я перевіряла кожного тижня, серце гупало як скажене, у животі крутило від страху, що побачу його ім’я. І щотижня я дякувала всім Святим за те, що Мал залишався живий і здоровий, навіть якщо не завдавав собі клопоту написати мені.

Та чи це правда? Серце боляче скрутилося. Можливо, Мал радіє, що я зникла, а йому вдалося звільнитися від старої дружби та обов’язків. «А може, він лежить десь у шпитальному ліжку, а ти — невихована шмаркачка», — дорікнула я собі.

Коли Женя повернулася, я записала їй Малове ім’я, полк та номер підрозділу. Дівчина склала аркуш і запхала в рукав своєї кефти.

— Дякую, — хрипко озвалася я.

— Переконана, з ним усе гаразд, — відповіла вона й легенько стиснула мою долоню. — А тепер ляж, аби я могла поприбирати ці темні кола.

— Женю!

— Лягай, інакше можеш забути про своє маленьке прохання.

У мене щелепа відпала.

— Ти підступна.

— Я чарівна.

Я подивилася на дівчину, а тоді відкинулася на подушки.

Коли вона пішла, я взялася влаштовувати повернення до свого помешкання. Цілитель не надто зрадів, та я наполягала. Уже майже нічого не боліло, тож я не збиралася проводити ще ніч у порожньому ізоляторі.

Повернувшись до своєї кімнати, я прийняла ванну і спробувала почитати якийсь підручник із теорії. Зосередитися не вдавалося. Я боялася повертатися до занять наступного дня, боялася чергового марного уроку з Баґхрою.

Із того дня, коли я вперше опинилася в Маленькому Палаці, витрішок у мій бік та пліток трохи поменшало. Проте я не сумнівалася, що моя бійка з Зоєю їх швидко воскресить.

Піднявшись і потягнувшись,