Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

Тіні під очима зникли, та я знала, що вони повернуться за кілька днів. Та й невелика різниця. Я мала звичний вигляд: втомлена, кощава, хвороблива. Анітрохи не схожа на справжню гришу. Сила була десь у мене всередині, та я не могла дотягтися до неї й не знала чому. Чому я інакша? Чому моїй силі знадобилося стільки часу, щоб повідомити про себе? І чому я не можу викликати її самотужки?

Я бачила віддзеркалення товстих золотих завіс на вікнах, геніально розмальовані стіни, вогонь, що мерехтів у викладеному кахлями каміні. Зоя огидна, та вона мала рацію. Мені не місце в цьому чарівному світі, й якщо я не знайду спосіб користуватися своєю силою, це ніколи не зміниться.

Наступний ранок видався не таким поганим, як я очікувала. Коли я ввійшла до зали під куполом, Зоя вже була там. Вона самотою сиділа на чолі стола Заклинателів і мовчки їла свій сніданок. Дівчина не підвела погляду, коли Марія з Надею гучно привітали мене, а я своєю чергою щосили намагалася теж її не помічати.

Дорогою до озера я насолоджувалася кожним кроком. Сонечко яскраво сяяло, повітря пощипувало щоки, і я не надто мріяла опинитися в затхлій, позбавленій вікон та схожій на труну хижі Баґхри. Однак, піднявшись сходами до її дверей, почула гучні голоси.

Повагавшись, я тихенько постукала. Голоси різко змовкли, тож за мить я штовхнула двері й зазирнула всередину. Біля кахляної грубки з розлюченим виразом стояв Дарклінґ.

— Перепрошую, — озвалася я й позадкувала до дверей. Але Баґхра різко кинула:

— Заходь, дівко. Не випускай тепло.

Коли я ввійшла й зачинила за собою двері, Дарклінґ уклонився мені.

— Як ся маєш, Аліно?

— Нормально, — вичавила з себе я.

— Нормально, — фиркнула Баґхра. — Нормально! Вона не може освітити коридор, але в неї все нормально.

Я скривилася й захотіла провалитися крізь землю. Та Дарклінґ, на мій подив, сказав:

— Дай їй спокій.

Жінчині очі звузилися:

— Тобі б цього хотілося, чи не так?

Чоловік зітхнув і виснажено провів руками по темному волоссю. Коли він подивився на мене, на вустах у нього застигла пригнічена посмішка, а волосся стирчало навсібіч.

— Баґхра все робить на власний лад, — пояснив він.

— Мені не потрібна твоя зверхність, хлопче! — її голос ляснув батогом.

Я зачудовано помітила, що Дарклінґ виструнчився, а тоді насупився, наче сам себе впіймав на гарячому.

— Не дорікай мені, стара, — озвався він низьким небезпечним голосом.

Кімната аж затріщала від гнівної енергії. У що я вплуталася? Я вже подумувала була вислизнути за двері й дозволити їм продовжити перервану суперечку, аж раптом знову хльоснув голос Баґхри:

— Хлопець хоче дати тобі підсилювач, — повідомила вона. — Що ти про це думаєш, дівко?

Так дивно було чути, як Дарклінґа називають «хлопцем», що мені знадобилася мить, перш ніж зрозуміти, кого вона має на увазі. Та коли я нарешті допетрала, мене накрило хвилею надії та полегшення. Підсилювач! Чому я не подумала про це раніше? Чому вони не подумали раніше? Баґхра з Дарклінґом могли допомогти мені викликати силу, адже обидва були живими підсилювачами, то чому б мені не отримати власний підсилювач, на кшталт Іванового ведмежого пазура чи зуба морського котика, який я бачила на нитці у Марії на шиї?

— Думаю, це геніальна ідея! — вигукнула я голосніше, ніж збиралася.

Баґхра з огидою зітхнула. Дарклінґ кинув на неї пильний погляд, а тоді обернувся до мене.

— Аліно, ти чула про стадо Морозова?

— Авжеж, чула. А ще вона чула про єдинорогів і шуанських драконів, — поглузувала Баґхра.

Дарклінґові риси спотворилися від гніву, та він ураз опанував себе.

— Можна перекинутися з тобою кількома словами, Аліно? — ґречно поцікавився він.

— Зви-звичайно, — заїкувато відповіла я.

Баґхра знову фиркнула, та чоловік проігнорував її, взяв мене за лікоть, щоб вивести з хижі, і гупнув позаду нас дверима. Відійшовши на кілька кроків доріжкою, він глибоко зітхнув і знову торкнувся руками волосся.

— От жінка, — пробурмотів він.

Складно було не засміятися.

— Що? — сторожко перепитав чоловік.

— Просто я ніколи не бачила тебе таким… роздратованим.

— Саме так Баґхра впливає на людей.

— Вона і твоєю вчителькою була?

На Дарклінґове обличчя лягла тінь.

— Так, — коротко відповів він. — То що тобі відомо про стадо Морозова?

Я прикусила губу.

— Лише, ну, знаєш…

Він зітхнув.

— Лише дитячі казочки?

Я винувато здвигнула плечима.

— Нічого страшного, — заспокоїв мене Дарклінґ. — І що ти пам’ятаєш із казочок?

Я замислилася, пригадуючи голос Ани Куї у спільних спальнях