Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

— Це були білі олені, чарівні створіння, котрі з’являються лише в сутінках.

— Вони не чарівніші за нас. Однак древні й дуже могутні.

— То вони існують? — недовірливо перепитала я.

Вирішила не згадувати, що останнім часом аж ніяк не почуваюся особливо чарівною чи могутньою.

— Думаю, так.

— Але Баґхра так не вважає.

— Вона зазвичай вважає мої ідеї сміховинними. Що ще ти пригадуєш?

— Ну… — засміялася я. — В казочках Ани Куї вони вміли розмовляти й виконували бажання того, хто впіймав і відпустив їх.

Дарклінґ теж засміявся. Я вперше почула його сміх, чарівний темний звук, від якого повітря вкрилося брижами.

— Ну, ця частина точно вигадка.

— А решта?

— Королі й Дарклінґи століттями шукали стадо Морозова. Мої мисливці присягалися, наче знаходили їхні сліди, хоча самих тварин ніколи не бачили.

— І ти їм віриш?

Погляд його кришталевих очей залишався холодним і спокійним.

— Мої люди мені не брешуть.

Я відчула, як мороз пішов поза шкірою. Знаючи, на що здатний Дарклінґ, я б теж не наважилася йому збрехати.

— Гаразд, — невпевнено озвалася я.

— Якщо вдасться впіймати оленя Морозова, з його рогів можна зробити підсилювачі.

Чоловік витягнув руку і торкнувся моєї ключиці — навіть цього коротенького дотику вистачило, щоб наповнити мене впевненістю.

— Намисто? — запитала я, намагаючись уявити його й досі відчуваючи дотик чоловічих пальців до підшийної ямки.

Він кивнув.

— Наймогутніший підсилювач з усіх мені відомих.

У мене щелепа відпала.

— І ти хочеш дати його мені.

Він знову кивнув.

— А хіба не було б простіше просто дати мені кіготь, ікло чи, не знаю, щось цілковито інше?

Чоловік похитав головою.

— Якщо ми сподіваємося знищити Зморшку, нам потрібна оленяча сила.

— Та, може, якщо я матиму підсилювач, із яким зможу потренуватися…

— Ти знаєш, що це так не працює.

— Знаю?

Дарклінґ насупився.

— Ти що, не читала теорії?

Я подивилася на нього й відповіла:

— Теорія дуже багатослівна.

Чоловік здивував мене, всміхнувшись.

— Я забуваю, що для тебе все це нове.

— Ну а я ні, — пробурмотіла я.

— І це погано?

На власний подив, я відчула, як у горлі зібрався клубок. Проковтнула його.

— Баґхра, мабуть, розповідала тобі, що я самотужки не можу викликати навіть один-єдиний сонячний промінчик.

— Це станеться, Аліно. Я щодо цього не хвилююся.

— Не хвилюєшся?

— Ні. А навіть якби хвилювався, все це не матиме значення, коли ми впіймаємо оленя.

Я відчула розчарування. Якщо підсилювач може зробити з мене справжню гришу, мені не хотілося чекати на якісь міфічні роги. Мені потрібен справжній підсилювач. І негайно.

— Якщо за весь цей час нікому не вдалося знайти стадо Морозова, що змушує тебе думати, що тепер ти знайдеш його? — поцікавилася я.

— Тому що так має бути. Цей олень призначений тобі, Аліно. Я відчуваю.

Дарклінґ подивився на мене. Його волосся залишалося скуйовдженим, а в яскравих променях ранкового світла чоловік видавався привабливішим і більш схожим на звичайну людину, ніж я досі бачила.

— Мабуть, попрошу тебе довіритися мені, — додав він.

Що я мала відповісти? Вибору не було. Якщо Дарклінґ хоче, аби я була терплячою, доведеться бути терплячою.

— Гаразд, — озвалася я врешті-решт. — Але поквапся.

Він знову засміявся, і я відчула, як на моїх щоках від задоволення розквітнув рум’янець. Враз чоловіче обличчя знову прибрало серйозного виразу.

— Я довго чекав на тебе, Аліно, — сказав він. — Ми з тобою змінимо світ.

Я нервово захихотіла.

— Я не з тих, хто змінює світ.

— Просто зажди, — м’яко попросив він, а коли подивився на мене кришталево-сірими очима, серце у мене підскочило до горла.

Я думала, Дарклінґ скаже ще щось, та він рвучко позадкував, прибравши стурбованого вигляду.

— Щасти тобі на заняттях, — побажав він. Коротко вклонився мені й, розвернувшись, пішов до озера. Утім, зробивши кілька кроків, знов озирнувся.

— Аліно, — гукнув. — Щодо оленя…

— Так?

— Будь ласка, не розповідай нікому. Люди здебільшого думають, що це просто дитяча казочка, і я не хочу пошитися в дурні.

—