Читати книгу - "Дофаміновий капкан, Марина Тітова"

— Ой! Це сліди від моїх нігтів?! Які глибокі... — помічаю рови на зовнішній стороні долоні у Слави, коли тримаю його руки за зігріваючим чаєм на кухні. — Чому ти не сказав мені, що тобі боляче?

— Бо мені не було боляче. Я й сам не помітив. Дрібниці!

— Як не помітив?

— Це все ендорфіни. Пам'ятаєш, я розповідав тобі про них?

Доводиться напружити мізки... Дідько, я часом під його лекції відлітаю у космос, тобто, у свої думки, бо вони діють на мене, наче розслабляюча медитація.

— Щось пригадую. Так! — вкотре за день прикрашаю дійсність.

— Ендорфіни пом'якшують наш біль і заспокоюють нервову систему. Якби не вони, то ми б відчували кожної секунди всі процеси організму, більшість із яких мали б дискомфортний відтінок. Відчувати, як помирає кожна твоя клітинка — ще той екстрім, — йде у хід пояснення. — Між іншим, виділяються ендорфіни при збільшенні фізичної активності. Якщо, звісно, вона збалансована. І це саме ендорфіни дозволяють нам відчути задоволення під час і після сексуального контакту, який без них теж був би пекельним процесом. Цей знеболюючий ефект тому і приваблює садистів, які прагнуть повсякчас тортур. Але це так — читати між рядків, — сміється оратор.

Не знаю, як реагувати на таке пояснення, тому теж сміюся.

— Як добре, що ми не практикуємо БДСМ. Просто пити чай на кухні глибокої ночі та триматися за руки куди більш приємніше, ніж пороти кохану людину батагом або ж терпіти таке побиття, — навмисно наголошую на словах про кохану людину. Ситуація на парковці чітко дала мені зрозуміти, що Славкові я небайдужа, але хотілось би про це почути саме з його вуст.

Втім, чоловік не поспішає говорити те, що мені хочеться.

— Звідки знаєш, що приємніше? Зізнавайся, невже у тебе був подібний досвід?

Запитання змушує кров прилипнути до мого обличчя й зробити мене сеньйорою Помідорою. З чого він це взяв? Як тільки міг припустити подібне! Він же зараз не уявляє мене зв'язаною мотузками сексуальною рабинею?!

— Фу! Я подібне зневажаю! Мені, навіть, думати про таке неприємно! — категорично відповідаю, наморщивши чоло та скрививши ротика. І, навіть, руку коханого припиняю тримати.

От тільки у Слави такої огиди, як моя, не простежується. Він залишається веселим і нині.

— Ой, не зарікайся, Сашунь. Все пізнається у порівнянні. У цьому житті хіба не треба спробувати все?

— Я так не вважаю.

— Яка серйозна дівчинка, — начебто дражнить чоловік. — А може й даремно? Такій слухняній дівчинці добре б підійшла роль сабмісива. Це прям твоє — запевняю.

Від його слів мої нутрощі стають крижинками. А Слава усміхається самовдоволенно. Він знущається з мене? Випробовує? Ні! Він же не такий! Він же переживав п'ять хвилин тому за мене. Він же стверджував, що не дасть мене нікому образити. З чого такі зміни?

— Ти до чого все це? — жахаюся й булькаю невдоволенням і нерозумінням, що кип'ячий чайник.

— Чого ти сполошилася? Сонечко, не нервуй так, — спокійно відповідає він. — Мені просто цікаво, чи дівчина, яка погодилася на секс без зобов'язань, може погоджуватись на щось ще, більш непристойне, чи ні.

— Та щоб ти вдавився! — обурююся вкрай. — Якої ти думки про мене?!

— Тільки хорошої, Саш. А от про того твого дядечка — ні. На вигляд той чоловік не вселяє багато довіри. Він схожий на м'ясника. Цікаво, чи хтось верещав, попавши під його гарячу руку? — зрештою промовляє причину своєї спонтанної поведінки.

Все стає на свої місця. Ну майже.

— Ти знову про своє? — зітхаю скрушно. — Я ж тобі все вже сказала. Ти мені не віриш?

— Намагаюся вірити. Але ти була права щодо того, що нам треба краще пізнати один одну. 

— Ну то розпочинай атракціон пізнання, починаючи із себе, як і домовлялися.

— А де гарантія, що ти мені розповісиш правду? Може ти десь щось недоговориш. Жертви насилля часто не хочуть згадувати про події, що їх травмували.

— Ти параноїк чи що? — не витримую. – Може досить про те насилля? Ніхто мене не домагався будь-коли. Ні у дитинстві, ні пізніше. Все завжди, якщо ти помітив, за моєю згодою. На мене навіть руки тато з мамою ніколи не піднімали. А дядько Іван тим паче. Він навпаки горою за мене ладен стояти. Коли я розлучилася зі своїм першим нареченим, а дядя подумав, що за його виною, а не за спільним рішенням, то хотів йому пику наквасити. Я ледь вмовила його не робити цього! — емоційно оповідаю, збільшивши гучність голосу, щоб до Славка вже точно дійшло, що дядя Ваня буде останнім, хто б бажав мені злого.

— Гаразд. Зрозумів, — усміхаються кутики вуст коханого, ховаючись за чашкою з теплим напоєм. — Вибач за мою прискіпливість. Просто ти мені не чужа, тому я хвилююся за тебе.

Одкровення торкається моєї душі та заспокоює нерви.

— Прямо таки хвилюєшся?

— Так.

— Невже?

— Слово чоловіка.

— І чим присягнешся?

— Хочеш – серцем, а хочеш, — обережно, але рвучко бере він мою руку та з її допомогою веде у свої обійми. — А хочеш, то йще чимось присягнусь, — усаджує мене собі на коліна із певним азартом і хіттю в очах.

— Тобто, своїм життям? — грайливо перепитую, підтримуючи ритм гри.

— Ага, — цілує мене в губи.

— Це означає, що я тобі небайдужа? Ти кохаєш мене? — шепочу вже у кохані вуста, але запитання залишається без відповіді. Принаймні, без словесної відповіді.

Чоловік зі мною вкрай ніжний. Без різких рухів і натиску, мій темноокий дарує мені пестощі та ласку, змушуючи вигинатися змійкою. Спершу його пальці блукають моїм волоссям, а потім талією, стегнами. Але коли ті пустотливі пальчики, вже просунувшись під сукню та ковзнувши моїм тілом із ніг уверх, підповзають до грудей — я наважуюсь різко зупинити процес насолоди.

— Чи так здається, чи ти заговорюєш мені зуби? — висуваю обвинувачення у нечистій справі, ясна річ, у жартівливій формі. Він що, не має сміливості освідчитись мені у почуттях?

— Розкусила мене. Ох і негідник я! Скажи? Чи не треба мене такого покарати? — усміхається, тішучись, досі не забравши рук з-під мого одягу.