Читати книгу - "Новий Атлантис, Selene Evance"

Він прийняв душ, перевдягнувся, зробив собі чаю й влаштувався біля вікон на кухні. Йому після скаженого відчасти дня хотілося все зробити повільно й монотонно: повільно випити чай, повільно всюди вимкнути світло, повільно піти спати, повільно заснути. Так, щоб схопити кожну усвідомлену мить. 

«Іноді мені видається, що я даремно тоді відпустив її. З неї жодної користі, Кіане, лише постійна й непотрібна зараз загроза».    

Легше не ставало. У батька був один варіант характеристики Віві — зайва загроза, яку Кіан сам же й відпустив. Йому це не подобалося, звісно, але чи багато йому взагалі подобалося речей? Батько ж ніколи не був дурним, він прекрасно, на думку Кіана, розуміє, що зачепити Вів’єн — зачепити відразу й самого Кіана. Між ними не має бути конфліктів — це непотрібний розбрат. Сильніше за Кіана батько любив і поважав хіба маму. 

Але ж ніколи не знаєш, на що він насправді здатен. Якось же він усі ці роки втримував величезний бізнес, мережу. І навіть у його сухих очах відбивалася така ж суха рішучість, коли він знав, що вчинить правильно, навіть якщо це «правильно» грунтувалося на його власних переконаннях. Якщо він вирішить, що Вів’єн не лише загроза для бізнесу, а й для Кіана також. 

«Як бути спокійним, коли в тебе син — закоханий дурень?»

Випити чай повільно не вийшло. Ще трохи поблукавши коридорами власних думок, Кіан справді повимикав усюди світло, ліг на ліжко, постіль на якому тепер віддавала жасминовим шампунем Вів’єн, і заснув цілком без сновидінь.