Читати книгу - "Новий Атлантис, Selene Evance"

Монотонність звичної мені роботи настільки заспокоювала нерви, що час від часу я провалювалася в солодке небуття й мріяла, як на гроші зі шоудауну поїду кудись далеко-далеко звідси, бажано на інший континент. Навіть якщо доведеться транспортувати Міллі. Байдуже. 

М’яка щітка, радіатор, звідки тут стільки пилу? Ребра ніби рівні й без ум’ятин, але там теж купа бруду після поїздки до ангара. Перевіривши патрубки, я ввімкнула двигун і почекала кілька хвилин, щоб перевірити, чи не витікає рідина з радіатора.  

Але ж Кіан, аби йому добре жилося. Аж мурахи бігали по тілу, коли згадувала той поцілунок у коридорі ангара. Чому він це зробив? Що його наштовхнуло? У своїх варіантах я навіть дійшла до чорної сукні, адже до того він, певне, ніколи мене в сукні й не бачив. Але це лише дурна думка. Що таке чорна сукня? «Витвір рабських рук», як писав Лессінг. І все ж… краще було б спитати в нього самого, що тоді сталося, але духу не вистачало. Стосунки з’ясовувати це не на машині по ночах ганяти, тут треба хоробрість мати. 

Я взяла рушничок і стала протирати капот. 

— Ти вже його протирала, — буркнув позаду Лукас, а затим поставив мені пляшку холодного лимонаду на голову. Кілька крапель змочили волосся. — Остудися, Вогнику. 

— І що з того, що протирала? 

— Дірки будуть. 

Я відкоркувала пляшку й припала до горлечка. Яка насолода, аж розімліти готова.  

«Волосся, пальці, губи, напористі, знавіснілі, жадані. Ти дурепа, Вів’єн Фереліт Боннер». 

Кілька крапель лимонаду облили мені футболку. 

— Ну не може бути! Ти замазура, Віві. 

Я перетяла плечима. 

— Байдуже, це робоча. Дякую, Лукасе. 

Той зітхнув і м’яко всміхнувся. 

— Для тебе — усе, що завгодно, упертий віслючку, — він кивнув на Міллі. — Усе готово? 

Я повернулася до машини й рукою сперлася на капот. 

— Майже, лишилося ще дещо перевірити, а так цілком. Може, колись зроблю редизайн, ще думаю над цим. 

— Ви обов’язково знову вирвете перемогу. Ще трошки лишилося. Ти готова до заїзду? 

Мій кивок, певно, вийшов не досить переконливим, бо Лукас, видко, не повірив. Готувалась я ніби так, як і завжди, але щось було в цьому всьому страшенно й категорично відмінне, що я досі не могла намацати й зрозуміти. 

— А Кіан готовий? 

Я кинула на Лукаса скептичний погляд і байдуже стенула плечима. 

— Не питала в нього. Цей забіг з перешкодами, треба відпочатку вирватися вперед, а потім уже уважно оминати перешкоди, бажано не сильно затримуючись. Траса звивиста, нерівна, ще й подекуди не асфальтована, тому я змінила шини. Але чує моє серденько, що після цього заїзду відмивати та чистити Міллі доведеться тиждень. 

— Коли виграєш, то займеш собі тепленьке місце у фіналі, думаю, воно того варте. 

Я щасливо глянула на Лукаса, передчуваючи, як зашумить адреналін у моїх венах. 

— Так… було б непогано. 

Лукас відсалютував мені, забрав пляшку з лимонадом та почалапав сходами нагору. 

— Не затримуйся тут, гаразд? Перед завтрашнім заїздом треба відіспатись якнайкраще. 

— Так він увечері, встигну відіспатися. 

Лукас зупинився посередині сходів та так театрально закотив очі, що я аж звідси побачила. 

— Можна подумати, твій залицяльник тобі дасть поспати. 

У мене брови злетіли так високо, що зморшки на лобі перетворилися на суцільну гармошку. 

— Сили небеснії, Лукасе, як ти взагалі до такого додумався?

Він стяв плечима й таки зник нагорі, навіть дверима стукнув для переконливості. Я зітхнула, розслабилася й знову повернулася до Міллі, побіжно глянувши у відчинені широчезні двері гаража. Надворі займалося на ніч, чувся гул машин та гурчання порту неподалік. Від спогадів про скажені нічні зміни мене аж пересмикнуло. 

Я стала розкладати інструменти по місцях, коли почула тихі кроки. 

— Як-як він мене назвав? — прозвучав голос Кіана позаду, і я не стрималася від зітхання, продовжуючи свою роботу й навіть не повертаючись. 

— Не підслуховуй. Це некультурно й неввічливо. 

— Теж мені зразок культури й ввічливості. Утекла, поки я спав. 

— Можна подумати, так далеко втекла, що й не знайшов би. Іноді здається, десь на мені жучок стоїть, — я витерла руки ганчіркою, повернулася до нього й засміялася. Вигляд у нього був дивацький: заспаний, сколошканий, зате видно, що виспався. Коли я прокинулася вранці, він якраз непевно дрімав, але легко було здогадатися, що вночі Морфей його оминув увагою. — Кіане, я хочу повернутися додому. До себе додому. 

Він спохмурнів. 

— Вів, ти ж сама прекрасно розумієш, що поки що тобі самій краще не лишатися. Ні ти, ні я ніколи не можемо бути певні, що тобі нічого не загрожує. І якщо світ зненацька стане сипатися, то мені було б спокійніше знайти тебе в сусідній кімнаті або на дивані, аніж на іншому кінці міста. 

Мені знову схотілося зітхнути, але я стрималася. 

— Мені здається, ти перебільшуєш.

— Хотілося б, якщо чесно. Але щоразу треба уявляти катастрофу, щоб цій катастрофі запобігти. 

— Мудрагель. 

— Тобі ще довго тут стирчати? Їдьмо додому? 

Я кинула погляд спочатку на нього, а потім на Міллі, що блищав під світлом ламп відполірованим чорним капотом. Прикусила щоку ізсередини й примружила очі. 

— Як тобі ідея тест-драйву? 

— Наввипередки? 

У його чорних очах блиснули хитринки, і я розплилася в задоволеній усмішці. 

— Завваж, я пропонувала лише тест-драйв, а перегони — твоя ідея, тож не плакати в кінці. 

— Але потім ми поїдемо додому, згода? 

Я поклала руку на серце. 

— Щиро обіцяю!

Не знаю, хто дбав про тойоту Кіана, але гурчала вона не згірш за мого Міллі, над яким я горбатилася стабільно раз у тиждень перед забігами. Ми зірвалися з місця майже одночасно й, не змовляючись, вирулили на мою улюблену трасу, що бігла понад океаном, огинаючи Атлантис-сіті. Але потім зненацька Кіан різко вирвався вперед, ніби тільки того й чекав, і тому я теж піддала швидкості, майнула поперед нього й увірвалася в сліпучий світ центрального Нового Атлантиса. Тут швидкість довелося скинути, але не набагато. Міллі йшов рівно й гулко, розриваючи повітря м’яко, ніби ножем масло, кожна моя нервова клітинка напружилася, відчуваючи це приємне задоволення.