Читати книгу - "Срібний трон"

Позаду було чути скрегіт та тріск кораблів, що не минули зіткнення, та гуркіт будівель – вони руйнувались просто на очах. На склепінні, високо вгорі, спліталися похмурі відблиски зірниць. А загадкове сяйво попереду ні слабшало, ні ставало сильнішим. Звідти ж лунав нескінченний рій голосів, крики, вереск, сміх, скавчання та ревіння, а фейерверки розривали темінь квітчастими вибухами. Але ніхто не міг здогадатись, про що все це свідчить. Ближче до наших утікачів місто осяяла червона заграва й зовсім інше, присмеркове світло, що давали ліхтарі землюків. Але багато куди взагалі не потрапляло жодного промінчика світла, і там було темно, мов у ямі. З тієї темряви раз по раз з’являлися темні силуети землюків, що хутко ховалися назад у морок, кожного разу не зводячи очей із мандрівників, намагаючись залишитися непоміченими. Були там і великі мармизи, і невеликі пички, очі в декотрих були вирячкуватими, мов у жаб, а в інших нагадували горошини, наче у ведмедів. Були серед них і створіння в пір’ї, а були і з щетиною, рогаті та з бивнями; у деяких носи сягали пупа, а в деяких були такі довгі підборіддя, що скидалися на бороди. Час від часу вони кучкувалися та, набравшись духу, наближалися до подорожніх. Тоді принц зазвичай погрозливо вимахував своїм мечем, немов збирався на них напасти, а всі ті чудернацькі створіння з вереском, пихтінням та квоктанням квапливо пірнали назад у пітьму.

Піднявшись вище крутими вуличками міста, туди, де повінь їм уже не загрожувала, і діставшись передмістя з протилежного від гавані краю, вони опинилися в значно складнішому становищі. Червона заграва тепер вигравала вже десь зовсім поруч, ледь на одному рівні з ними, однак вони досі не могли сказати, що це таке. Проте в його нерівному світлі супротивників можна було розгледіти краще – до них наближалися сотні, а може, й тисячі землюків. Вони пересувались короткими перебіжками, а варто їм було зупинитися, як вони враз розверталися в бік утікачів і пильно стежили за ними, не випускаючи з поля зору.

– Коли ваша високість бажає знати мою думку, – заговорив Трясогуз, – я вважаю, що ті шахраї збираються нас перехопити.

– Мені так теж здалось, – погодився принц. – Їх забагато – нам ніяк не пробитися. Слухайте! Їдьмо вперед, до самого краю ось цього дому, і, щойно дістанемося нього, ви непомітно сховаєтесь у його тіні. Ми з дівчиною проїдемо вперед ще з кілька кроків. Не сумніваюся, що хто-небудь із цих куцаків пробереться за нами – вони наступають нам на п’яти. І, коли хтось пробігатиме повз вашої засідки, хапай його ти, із довгими руками, хапай живцем. Коли пощастить, ми зможемо від нього дізнатись, які в них наміри й чого це вони на нас так визвірилися.

– А що, як решта прийде на допомогу полоненому? – спитала Джил, і голос її задрижджав, попри всі її старання.

– Тоді, панночко, вам випаде нагода побачити, як ми помремо в бою коло ваших ніг, а самій доведеться покластися на волю Аслана. Уперед, Трясогузе!

Не встигли вони й оком змигнути, як простоквак по-котячому спритно шмигнув у тінь. Інші ще з якусь томливу хвилину просувалися вперед. Невдовзі десь позаду раптово почувся відчайдушний репет, а потім до них долинув знайомий голос простоквака, що промовляв:

– Тихіше, тихіше, любчику! Не репетуй, тебе ще ніхто не займав! Не репетуй, бо гірше буде – верещиш так, ніби хтось порося зарізав!

– Чудова робота! – зрадів принц, розвертаючи Вуглика назад і повертаючи за ріг. – Юстасе, – попрохав він, – зроби люб’язність, притримай коня.

Принц спішився, і всі втрьох мовчки спостерігали, як простоквак витягає на світло свою здобич. Маленький гном видавався геть жалюгідним: зростом дорослій людині до пояса, з чимось на кшталт півнячого гребінця на маківці, тільки дещо жорсткіший; оченята в нього були маленькі та рожеві, а рот та підборіддя такі здоровезні, що пичкою він скидався на ліліпутського бегемотика. Коли б становище не було таким скрутним, вони б не втрималися від сміху, побачивши його.

– Гей, земляче, – принц височів над малечею, мов та вежа, кінчиком меча мало не торкаючись його горлянки, – швиденько розв’язуй язика та розповідай, як личить порядному гномові, все, що знаєш. Розкажеш усе – відпустимо по-доброму. Та не здумай нас надурити, бо тоді тобі смерть! Милостивий Трясогузе, як же зможе він щось розповісти, якщо ти затуляєш йому рота?

– Ніяк, – різко обізвався простоквак. – Зате й кусатися не зможе. Коли б у мене були такі самі кволі м’які рученята, як у людей (прошу мене вибачити, ваша високосте), я був би давно весь у крові. Та навіть простоквакам набридає, коли їхні руки жують без упину.

– Добродію! – звернувся до гнома принц. – Ще один укус – і ви мрець! Нехай говорить, Трясогузе!

– І-і-і… – заскиглив гном, – відпустіть мене, відпусть, благаю… я більше так не робитиму. То був не я.

– Чого ти більше не робитимеш? – перепитав Трясогуз.

– Те, про що ваша милість сказала, я робив, – відповіла істота.

– Скажи мені, як тебе звуть, – взявся розпитувати принц, – і що то таке із вами всіма сьогодні коїться?

– О, ваша милосте! Добрі пані та панове, – гном ніяк не припиняв скавучати, – тільки пообіцяйте мені, що нічого з того, що я вам розповім, не дійде до її королівської милості!

– Її королівська милість, як ви зволили її назвати, – суворо перервав його принц, – мертва! Я покінчив із нею власними руками!

– Що?! – скрикнув гном, і його сміховинна щелепа впала додолу від подиву. – Мертва?! То що, чаклунки більше немає?! Ваша світлість власноруч покінчила із нею? – він глибоко і з полегшенням зітхнув і додав: – Що ж, тоді ваша світлість – нам друг!

Принц відвів меча вбік, а Трясогуз дозволив гномові сісти. Той огледів чотирьох подорожніх червоними кліпаючими очима, стиха пирскнув раз чи другий та нарешті почав свою оповідь.

Розділ 14

Самісінький спід світу

– Мене звати Гольг, – промовив гном. – Я розповім вашому високоблагородію все, що мені відомо. Десь із годину тому всі ми, мовчазні та сумовиті, поспішали у своїх справах – або, ліпше кажучи, у її справах – так само, як ми зазвичай робимо кожного дня вже багато років поспіль. Зненацька звідкись почулось страшенне тріскотіння та гуркіт, і, щойно він долинув до нас, кожен сказав до себе: «Я вже стільки часу не співав і не ставав до танку, не жартував та не відважував дотепів – і чому б це?» І кожен тоді подумав: «Певно, то все дія чарів». І кожен