Читати книгу - "Вода, павутина"

Чому ви думаєте, що я не можу вибачити сестрам, що через них провела частину молодості в чотирьох стінах? Нечасто кудись виходила? Виходила достатньо. Ви забуваєте, що власне коли я була молодою, настали воєнні часи. Ще й як ходила. На відміну від інших, я й доброчинністю займалася. Думаю, я дуже допомогла біженцям, але пізніше цього не використовувала. Як то кажуть, не зловживала. Як це робили інші.

А мій чоловік? Не знаю, що конкретно про нього сказати. Було б добре, якби він сам вам сказав щось про себе. Хоча я думаю, він би це краще написав. (Сміється).

Що би Давидів тато написав про себе?

Шановний пане лікарю,

дякую вам за те, що ви мені дозволили письмово, а не усно, описати все, що могло би для вас бути корисним у виконанні ваших важких обов'язків. Таким чином, я зможу легше зосередитися на деталях, які, на мою думку, можливо, мають значення для цілого процесу, який передував тому, що сталося, хоча я не бачу майже жодного сенсу в тому, щоб хтось займався моєю персоною. Але зважаючи на те, що ви були люб'язні, не мучили мене і не наполягали, щоб я вам усно відповідав на питання, на які, навіть якби хотів, не можу відповісти, я спробую допомогти вам у письмовій формі. Заздалегідь вас прошу вибачити мені за мої обов'язкові періодичні описи зайвих дрібниць. Спокійно їх ігноруйте, бо я не вірю, що вони взагалі варті будь-чиєї, а тим паче вашої уваги. Також прошу вас не перейматися моїм пишномовним стилем, що, до певної міри, є наслідком тих ліків, які, як вам відомо, я проти своєї волі приймаю.

Так от.

Таємницею вічного прагнення подорожувати є підсвідома жага людини до змін ідентичності.

Я запам'ятав те, що написав у своєму календарі на Святу вечерю 1999 року, у спільному міленійському запалі і бажанні залишити після себе щось мудре і неповторне у столітті, яке вже минуло. Я справді не знаю, чого я очікував від приходу нового тисячоліття, але, звісно, чогось таки очікував. Комп'ютерних баґів? Політичних переворотів? Кінця світу? Не знаю. Зараз ми всі знаємо, що нічого значного і подібного до перевороту не сталося, хоча, як ви пригадуєте, десятирічна державна влада змінилася новою, до якої я ніяк не ставився, як і до цієї сьогоднішньої чи будь-якої іншої, яка неминуче прийде. Я зазначаю це тому, що, думаю, важливо на початку пояснити, що нічого, пов'язаного з якимись зовнішніми чинниками, мене не стосувалося, і загалом мене не стосується і не впливає на мої розмірковування, а тим більше на мої вчинки. Принаймні так мені здається. Чи я так лещу собі? Не знаю. Моє ставлення до того, що називається громадськими рухами, давно розвинулося у своєрідну летаргію і те, що би хтось доброзичливий міг визначити як справу родинного виховання, а не інтелектуальної дистанційованості.

Наскільки я пригадую, інші теж чогось очікували від зламу століть, але не пригадую, щоб бодай хтось, крім мене, відчув незмірне розчарування фактом, що нічого драматичного не трапилося. Пригадую, я почувався обманутим, самотнім і несправедливо покинутим. Знаю, це звучить безумно, через це, ми, зрештою, і спілкуємося, але визнаю, я почувався, наче всесвіт передумав і назавжди покинув Землю, щоб вона сама собі давала раду, як вміє і знає, і покинув мене на тій Землі, незмірно малого і неважливого. Мені здається, що те відчуття порожнечі саме в момент переходу у щось невловиме, як от перехід в нове тисячоліття, насправді було лише кульмінацією мого тривалого незадоволення і невписування не лише в сім'ю, але й у все, що мене оточує. Просто почувався, наче помер, але якимось дивом ще дихаю. І я, звісно, піднімав тости за новий рік і нове тисячоліття, і навіть нову владу, а насправді був абсолютно байдужим, вибачте за цяцьковане порівняння, байдужим, як гравець, який програв