Читати книгу - "Англійський пацієнт"

— Тож ти йшов до нього?

— Так. Чотири ночі. Того чоловіка я залишив у Каїрі, а сам повернувся до пустелі. Усюди вирувала війна. Раптом люди поділилися на «команди». Берманни, Баґнольди, Слатін Паші — вони раніше рятували одне одному життя — тепер належали до різних таборів.

Я йшов до Увейнату. Дістався туди десь опівдні і видряпався на плато до печер. Нижче був колодязь Айн-Дуа.

— Караваджо гадає, що знає, хто ви, — сказала Хана.

Чоловік у ліжку не відповів.

— Він каже, що ви не англієць. Він працював на розвідку на околицях Каїра і трохи в Італії. А потім його упіймали. Моя родина знала Девіда ще до війни. Він був злодієм. Вірив у «кругообіг речей». Деякі злодії — справжні колекціонери, як ті дослідники, котрих ви зневажаєте, як чоловіки, котрі колекціонують жінок, чи навпаки. Але Караваджо був не таким. Він був занадто цікавим і шляхетним як для успішного злодія. Половина речей, котрі він крав, навіть не з’являлися в нього вдома. Він думає, що ви не англієць.

Вона дивиться, як нерухомо лежить пацієнт, поки вона це оповідає; здається навіть, що він слухає доволі неуважно. Як завжди, думає про щось своє. І виглядає, як Дюк Еллінґтон, коли грає «Самотність»[69].

Дівчина замовкла.

Він дістався захованої криниці Айн-Дуа. Зняв увесь одяг і кинув до криниці, потім занурив голову і струнке тіло в блакитну воду. Чотири дні дороги виснажили його. Чоловік розвісив одяг на скелях, видряпався вище, залишаючи місце, котре в 1942-му перетворилося на суцільне поле битви, і оголеним увійшов до печерної темряви.

Навколо були знайомі малюнки, відкриті ним чотири роки тому. Жирафи. Худоба. Чоловік у головному уборі з пір’я із піднятими руками. Кілька фігур плавали — годі було помилитися. Берманн був правий — колись у цих місцях було прадавнє озеро. Він ішов далі, до холодної Печери Плавців, де покинув її. Кетрін і досі була там.

Вона втиснулася у куток, щільно загорнулася у парашутну тканину. Він обіцяв повернутися за нею.

Чоловік сам мріяв померти в печері. Тут було відлюдно, а на скелях застигли плавці. Берманн розповідав йому, що в азіатських садах ти можеш подивитися на камінь і уявити воду, можеш споглядати нерухомий ставок і вірити, що він має твердість каменю. Але вона була жінкою, котра виросла серед вологого дихання садів, серед квіткових шпалер та їжаків. Її пристрасть до пустелі тимчасова. Вона полюбила її аскетичну жорстокість через нього, бо прагнула зрозуміти, чому йому так добре на самоті із собою. Вона завжди почувалася щасливішою в краплях дощу, у ваннах, сповнених пари, де повітря перетворюється на рідину, серед сонної вологості; вона залізла назад крізь його вікно в Каїрі тієї дощової ночі й одяглася, хоча шкіра все ще була мокрою — щоб зберегти цю життєдайну вологу. Вона любила воду так, як родинні традиції, люб’язні церемонії й старі, вивчені напам’ять, вірші. Кетрін зненавиділа б можливість померти безіменною. Він стер із пам’яті шлях, яким прийшов, а її пов’язувала з предками майже відчутна на дотик нитка. Чоловік зачудовувався, як вона могла покохати його з усіма цими якостями і прагненням повної анонімності.

Вона лежала на спині — так у Середньовіччі ховали мертвих.

Я прийшов до неї оголеним, як і тоді в кімнаті в Південному Каїрі, прагнучи роздягнути її, все ще бажаючи кохатися з нею.

Що було такого жахливого у моєму вчинку? Хіба ми не пробачаємо закоханим геть усе? Пробачаємо егоїзм, хтивість, віроломство. Та лише тоді, коли самі викликаємо всі ці почуття. Ти можеш кохатися з жінкою зі зламаною рукою чи гарячкою. Якось вона облизала кров із моєї розсіченої руки, а я куштував і ковтав її менструальну кров. У європейських мовах існують слова, котрі неможливо перекласти. Угорською кажуть: Felhomaly. Могильні сутінки. Із наголосом на близькість між живими і мертвими.

Я взяв її на руки, порушуючи сон і саван з парашутного шовку.

Я виніс її ближче до сонця. Одягнувся. Гарячі камені висушили мій одяг, зробили його хрустким.

Мої руки з’єдналися й утворили сидіння, на якому вона могла б відпочити. Діставшись пісків, змінив її положення, тож тепер вона дивилася через моє плече. Я знав, що вона була майже невагомою.

Колись я носив її на руках, вона звивалася навколо мого тіла в тій кімнаті, наче наш вентилятор дістав людську подобу, — розводила руки, пальці перетворювалися на морських зірок.

Так ми йшли до північно-східного пагорба, де був захований літак. Мені не потрібна була мапа. Я мав із собою бак пального з перекинутої вантажівки. Тому що за три роки до того без бензину ми виявилися безсилими.

— А що сталося за три роки до того?

— Її поранило. Це був 1939-й. Її чоловік не впорався з керуванням літаком. Він запланував самогубство, але хотів, щоб ми всі втрьох попрощалися з цим світом. Ми тоді вже навіть не були коханцями. Але гадаю, що чутки про наш роман якимось чином дісталися його вух.

— Вона мала забагато ран, аби можна було забрати її з собою?

— Так. Єдиною можливістю врятувати її було спробувати знайти допомогу самому.

У печері після усіх цих місяців розлуки й гніву вони знову поєдналися і розмовляли як закохані, відкочуючи нарешті каміння, котре насипали між собою через якісь суспільні закони, у які вони навіть не вірили.

У ботанічному саду вона вдарилася головою через рішучість і лють. Занадто горда, щоб бути коханкою, таємницею. В її світі не було заведено розкладати усе по поличках. Він повернувся до неї, тицьнув у неї пальцем:

— Я поки що не сумую за тобою.

— Сумуватимеш.

За місяці розлуки він зробився злішим і самодостатнім. Він уникав її товариства. Не міг стерпіти того спокою, коли вона дивилася на нього. Він телефонував їм, розмовляв з її чоловіком і чув сміх Кетрін на задньому плані. Вона мала шарм, котрий спокушав багатьох. Саме це він і любив у ній. А тепер втратив віру.

Чоловік думав, що вона проміняла його на нового коханця. Кожен її жест,