Читати книгу - "Сонати кохання, Олександр Гребьонкін"

Марцелев дістав із ніші за шафою маленьку пласку дерев'яну скриньку. Дивився на неї, наче прощаючись.

А потім заговорив різко, рубаними фразами:

- Ось те, що потрібно. Можеш не відкривати! Я тебе не обманюю. Зробиш, як велів. Передай привіт. Нехай живе. Якщо після цього він зможе жити!

- Годі плескати язиком, - суворо сказав Ігор. - Не наближайся! Стій там!

- Ти що, стрілятимеш прямо тут? Дурень! Постріл почують сусіди, та й вахтерка тебе бачила... Поїдемо в лісок... Там ти мене і... Заодно й закопаєш. Бери лопатку, он там у коморі... Давай замотаю в мішковину.

Подумавши, Ігор вирішив, що Марцелев правий…

Вони ще довго діставалися лісу за межами міста.

Тут холодний вітер ворушив сосни. Вони довго йшли м'яким настилом з кори і соснових голок.

- Довго ще? - запитав Ігор.

Марцелев показав рукою:

- Ось гарне місце.

Ігор озирнувся. Це була галявина з піщаним ґрунтом та гілками. Далі йшла балка.

Ймовірно, тут Ігор міг загинути. Але обережність врятувала його. Якийсь шелест і раптова тривога в серці змусили його озирнутися і вистрілити, тому що Марцелев заніс над його головою лопату.

Інженер лежав на землі, стогнав від болю й щось бурмотів. Ігор, що нахилився до нього, встиг розібрати:

- Ось і все... Прокляття збулося...

- Про що ти? Яке прокляття?

- Там, в Іспанії... У Каталонії. Ми відібрали у герцогині... її цінності. Вона… була фалангістом. Вона нас прокляла... до сьомого коліна... Казала, що ці скарби не принесуть щастя... Я пристрелив її, а... Земцов...убив... її слуг та родича... Але ти бери ці ... камінці.. віддай матері Земцова. Я знаю... І ще. Подбай про Петька.

- Про якого Петька? - запитав Ігор.

- Син мій... прийомний. Він зі школи прийде. Придумай щось для нього, зроби...

Він ще щось шепотів, але потім голова відкинулася набік.

Ігор якийсь час сидів, розмірковуючи. Він ще раніше багато думав про те, як вбиватиме цю людину, дуже переживав. Зараз, коли все сталося, він майже нічого не відчув. Жодних мук і докорів совісті. Може тому, що Марцелев сам на нього напав?

Потім Ігор вирив могилу і поховав його там, у лісі. Руки помив у струмку і відкрив скриньку – блиснули п'ять діамантів, що лежали у гніздечках. Сховавши скриньку в рюкзак, Ігор довго блукав, бо цю місцевість знав погано, але зумів знайти дорогу.

Коли подзвонив до квартири Марцелева, йому відкрив хлопчик років восьми.

- Давай будемо збиратися, - рішуче сказав Ігор. - Завтра чи післязавтра ти поїдеш зі мною. Я товариш твого батька.

- Дядько Сьома?

- Ні, дядько Ігор. Твій батько поїхав у далеку експедицію. Йому дали складне і відповідальне завдання. Повернеться не скоро. Попросив мене допомогти тобі. Ти поки що поживеш у мене. Завтра поїдемо до твоєї школи заберемо документи.

Наступного дня Ігор відвідав антиквара. Той довго оглядав діаманти, а потім виніс маленьку фіброву валізку.

І сказав:

- Тут – як і домовлялися. Хочете, можете перераховувати. І передайте мій привіт та подяку Якову Борисовичу.

Земцову Валентину Василівну Ігор знайшов у будинку на Ливарному. Вирішив тут довго не затримуватись.

Суворій на вигляд сивій жінці він віддав валізку з грошима і сказав:

– Ваш син просив вам передати. Сусідам, рідним та знайомим краще не розповідайте. А мені, вибачте, треба терміново їхати.

Валентина Василівна взяла його за руку:

— Ви його бачили... Скажіть, як він там?

Ігор постарався зобразити посмішку.

- Все добре. Посилає вам привіт. Сподівається, що невдовзі звільниться зі служби і приїде.

Жінка кивнула й усміхнулася. Сльозинка блиснула і покотилася по щоці…

Ігор повернувся до квартири Марцелева. Хлопчик дивився на нього здивованим поглядом.

- Що ми тепер робитимемо?

- Як що? Ти вже зібрався? Затримуватись тут нічого. А їхати нам далеко...

Гість замовк, замислився.

Я поспішив сказати:

- Ви так розповідаєте - у всіх подробицях... Начебто все самі бачили. І цю квартиру, і цього Ігоря.

- Справа в тому, що цим хлопчиком був я сам...

Петро Єгорович ще довго розповідав про повернення Ігоря до Дахова, де жила Наташа, про зустріч із нею. Наташа офіційно розлучилася зі Свиридовим,  вийшла заміж за Ігоря Королевича. Те, що це була одна й та сама особа – зберігали в таємниці. Що вдієш - часи такі були! У Дахові його не знали, тому й приймали як Королевича – нове обличчя!

- Але незабаром настали інші часи. «Відлига»! – зауважив я. - Почалася хвиля реабілітації...