Читати книгу - "Полин і чебрець, Шаграй Наталія"

Після нашого повернення з лікарні між мною та Яном ніби щось змінилося. Зовні все залишалося таким, як і раніше: Ян працював, я з Сонькою та Ко займалася домашніми справами, доглядала сад та квітники й лаялася на всіх і вся. Я навіть знайшла спосіб вкладати Соньку спати на свіжому повітрі. Освоїла вигул Марсіка, просто вкладала електрогрілку й тремтяча тушка там сиділа, поки я займалася садовими роботами. Ну Рекс був безнадійний, невтомно ганяв двором, періодично вганяючи мене в стадію «я зараз сказюсь». Кіт з незалежним виглядом спостерігав за всім тим з вікна. З Яном я, як і раніше спілкувалася, сміялася, вечеряли разом. Але щось було не так. Іноді я ловила на собі відсторонений погляд Яна, ніби він хотів щось сказати, але вагався. Хоча, може, то лише моя уява?

    Дні текли розмірено, щоправда, місцями штормило. Бо я душа гаряча. Обідрані двері мене муляли. Ян нову лиштву замовив, але там ще варто було трохи підштукатурити й підфарбувати стіни. Й кожен раз проходячи повз ці погризені двері я підпсиховувала. Бо зробити обіцяне у нього не виходило, то пізно повернувся, то того не було, то сього.  Аж до дня коли я таки дочекалася електрика. Хлопчина виявився тямущим. Роботу Рекса зацінив. Посміявся. І якось раз і погодився все полагодити. Впіймавши вільні робочі руки, я тим і скористалася. Заодно хлопчина і шви у ванній наново затер й дверці у шафки полагодив.

   В результаті хлопець задоволений заробітком, я роботою. Один Ян продемонстрував образу. А я паскудний характер, бо чого це? Й вечеря у нас пройшла в мовчанці. А потім Ян  забрався з Сонькою у свою кімнату й не вилазив звідки. Тільки фиркнула на те. Бо я то щиро раділа усьому відремонтованому та оновленому. А тут таке якесь…Я прямо не знаю, яка в мене мала бути реакція? А чого? Бо все вирішую сама. А от моя мама, коли брала закрутки, то просила завжди батька їх відкрити. І хто тут лохина ще не до кінця зрозуміло…

     Сьогодні Ян з роботи повернувся з букетом ніжно рожевих тюльпанів. Квіти він вручив мені зі словами: «Це тобі!». Я невпевнено взяла букет, намагаючись усвідомити цей несподіваний подарунок

— Дякую! – все ж здогадалася сказати.

Й від моєї розгубленості стало смішно. Й з тією нервовою посмішкою я заглянула йому в очі. В його очах дзюрчало збентеження й очікування.

— Квіти неймовірно гарні. Дякую!

— Радий, що тобі сподобалося, — здається, з полегшенням видихнув він.

І слава Соньці, яка в цей момент видала невдоволений крик. З місця він зірвався, підхопив Соньку з манежу, зацокотів до неї й забрав її з кухні. А я залишилася зі своїми тюльпанами, збентеженням та питанням «А що це було?». І я тільки можу припустити, що це можливо за непорозуміння з дверима. А бентежусь, то чого я? Бо щось не очікувала від нього подібного жесту. Ну з чого б це? Навіть не 8 березня. І такого раніше він не робив. І…І даремно я, певно, від послуг психолога відмовилася. Цілу епопею вже роздула з нещасного букету…

  Квіти я пристроїла у вазу, помилувалася красою, походила, ще раз помилувалася. Накрила стіл й позвала Яна. Той спустився з малою на руках. Соньку посадила за столик. Її меню було окреме. Іноді від цього готування їжі в режимі нон-стоп хочеться завити…Собі одній я стільки точно б не готувала. Може сім’я тому й дається, щоб деякі паняночки з голоду не вмерли? Цікава думка.

  Вечеря у нас проходила у класичному варіанті, я годую Соньку, потім себе. Але сьогодні Ян щось не поспішає все змести з тарілки.

— Що таке? Несмачно? – запитала я, показуючи на тарілку.

— Смачно! – швидко кивнув він.

— Не голодний? – кинула я ще одне припущення.

— Я знайшов приміщення під стоматологію, — інтригуюче так розпочав він.

А я завмерла з ложечкою в руках.

— О! – спинила я свій внутрішній монолог який починався з «Ти думаєш, що зараз хороший час, щоб відкрити власну стоматологію?», «Ти впевнений, що той бізнес зможе окупитися?», «Яка стоматологія, війна?» й вервечку подібних натхненних думок.

— Хочеш спробувати відкрити стоматологію в Києві? – через кілька хвилин, викрутила я з себе прийнятне питання.

— Так! Я прорахував, думаю, що все має вийти, — впевнено заявив він.

І рот я закрила. Віддала останню ложечку пюрешки Соньці, витерла її замурзану мордочку й посадила в манеж.  Сіла до столу. Взяла чашку з чаєм. Пауза таки дала час вговтати мої емоції. Ян дорослий хлопчик і якось жив без моїх мудрих порад. Та й бізнес він вже мав. І ризики усі знає. А стрес закаляє чоловіка. Це суто така чоловіча тема, ставити нові цілі й перти, як носоріг, для їх досягнення. Чоловік реалізує себе у роботі. Бо якщо чоловік не розвивається, то він депресує, п’є та всяко деградує. Єдиний з цього мінус, що це не мій чоловік. І його зайнятість на роботі вилляється у мою зайнятість з його дочкою. Ха!

— Ти хочеш переїхати до Києва? – поставила я ще одне питання.

— Ні! Тривоги, ракети, шахеди…вам того не треба.

— Так, розкажи тоді чого чекати мені? Я тебе не буду бачити зовсім? У нас не буде грошей на їжу?

— То звідки такі думки? – округлилися в нього очі.

— З реальності. Я від Сашки постійно чую, як «казково» в Україні вести свій бізнес.

— Ні! Ліно, нічого такого. Може дійсно з часом іноді буде запара. Але точно нам не доведеться ритися по смітниках у пошуках недогризків. Чи сума, яку я залишаю на поточні витрати уже не покриває ці витрати? – враз насупився він.