Читати книгу - "Полин і чебрець, Шаграй Наталія"

— Сума все покриває, — зітхнула я, пригадавши купку грошей, які лежать любовно складені у шухляду. – Просто хочу зрозуміти, як зміни вплинуть на подальше життя.

— Тобі не варто хвилюватися про гроші.

— А про що мені варто хвилюватися? – враз перефразувала я питання, вдивляючись у його обличчя.

Ян на мить затримав погляд на мені, ніби зважуючи, що відповісти. А я прикинула чи буде нормально, якщо я собі бахну винця. Бо щось я не встигаю за розвитком подій.

— Гаразд! — підняла я руки вгору. – То було філософське питання. Гадаю, що ти знаєш, що робиш. Бо я все життя пропрацювала найманим працівником й далека від цієї кухні.

— Так! Вір мені! — кивнув він.

І я прикусила собі язик й не запитала: «А ти точно впевнений?», «А впораєшся?». А то я ні в чому невпевнена. Короче, планьорка в тарганів «що робити з ідеєю бізнесу Яна» дійшла вже до мордобою.

 Ян уважно спостерігав за мною, мовби розгадуючи хід моїх думок.

 – Що? – запитала я, стискаючи чашку з чаєм у руках, але так і не піднімаючи її до губ.

 – Нічого. Просто ти маєш такий вигляд, ніби в голові в тебе зараз іде запекла боротьба.

Я пирхнула.

 – Та ну, яка боротьба? Просто живемо в Україні. Й від потоку останніх новин в мене вже навіть хрестик хреститься.

Ян ледь помітно усміхнувся.

– Є трохи. Але в помиральну яму рано заглядати.

Я закотила очі.

– Ой, не починай. Бо щось чим далі, тим я стаю все більш сумнішою і притрушенішою.  

– Ти? Тобі казали, що в тебе трохи характер домінантного мужика? – почухав він носа.

– Характер домінантного мужика? Серйозно?  

– Угу! – Ян знизав плечима, але в очах блимнув лукавий вогник. – Ти ж завжди береш усе під контроль.

– Чиста, як сльоза брехня, – я відпила ковток чаю. – Я просто хочу, щоб усе було, як треба.

 – Ага, тільки "як треба" – це означає "як ти сказала".

Я закотила очі, але сперечатися не стала. Бо він, чорт забирай, правий. Ян нахилився ближче, упираючись ліктем у стіл.

– Ліно, ти сильна. Але це не означає, що тобі завжди треба все тягнути на собі.

— Якщо ти зараз ще додаси до цієї промови, що  мені заміж  треба, то вийде трохи невдобно, — заграла на моїх губах посмішка.

— А що ти маєш проти заміжжя? – обидві його брови злетіли вгору.

— Нічого не маю. Просто не хочу.

— Чому? – насупився він.

 Я знизала плечима.

 – Просто не хочу.

Ян не відвів погляду. Він зітхнув й провів рукою по волоссю, неначе намагаючись зібратися з думками. Його губи злегка стиснулися, а в очах промайнув якийсь м’який, майже невловимий смуток.

– Це не відповідь.

– Чому ти так переймаєшся?

– Бо хочу зрозуміти.

Я закусила губу, зважуючи, що сказати. Бо ж відповідь насправді проста. Просто занадто особиста.

– Знаєш, – повільно почала я. – Я бачила багато шлюбів. І більшість із них… Ну, не те щоб зовсім провальні, але й не дуже добрі.…Бачила, коли люди терпіли замість того, щоб любити. Бачила, коли зраджували. Коли люди отруювали стосунки. Коли люди за найменших труднощів втікали. Шлюб – це відповідальність, це робота. А я зараз не в ресурсі. Мені не подобається бути одній й нести за все відповідальність, але зараз простіше бути самій. Бо в мене на щось більше немає ні душевних, моральних чи фізичних сил.

 — Сумно, — зітхнув він, задумливо опустивши погляд. — А ми… — на мить замовк, провів язиком по нижній губі, ніби шукаючи правильні слова.

 — А ви для мене родина, — відказала я. — Сонька, моя єдина племінниця.

В кімнаті запала тиша. Ян і далі мовчав, занурений у свої думки. Його погляд ковзнув по моєму обличчю, затримався на мить, а потім знову сховався десь у глибині власних роздумів. Я бачила, як його пальці мимоволі стиснулися в кулак, потім розслабилися, наче він намагався стримати щось, що рвалося назовні. Я подивилася на нього, намагаючись зрозуміти, що він насправді хоче сказати.

— Ян… — почала було я, але він лише злегка усміхнувся і відвів погляд у вікно.

— Все добре, — промовив після паузи, ніби переконуючи не тільки мене, а й самого себе. — Просто іноді так буває…

Його голос був тихим, спокійним, але я відчувала, що за цими словами ховалося значно більше, ніж він готовий був озвучити.

— Ти… — почав він, але потім знову замовк, легенько струсив головою, ніби відганяючи зайві думки.

Я чекала. Чекала, що він скаже щось важливе, щось, що пояснить цей дивний вираз його обличчя, цю тишу, яка ставала дедалі більш напруженою. Але Ян лише ледь усміхнувся, тією стриманою, майже невпевненою усмішкою, яку я бачила в нього тоді, коли він хотів приховати свої справжні почуття.

— Забудь, — сказав він нарешті, відвівши погляд. — Це неважливо.