Читати книгу - "ДНК"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "ДНК" автора Сергій Вікторович Жадан. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 38 39 40 ... 56
Перейти на сторінку:
зібрав вертеп, аби ходити по квартирах перевірених людей. Колядникам усюди щедро наливали, саме тоді я вперше за двадцять років напився. Це викликало розпач матері, обурення бабусі Зої: «Ще один!» — і несподівано примирило з батьком. Ранком він визнав: національна свідомість пробуджується правильно. Значить, я все роблю так. І вперше замислився, чи не повернути собі родове прізвище в паспорт.

Вінцем власної діяльності того періоду я досі вважаю боротьбу за викорінення з Чернігова будь-якої згадки про Леніна. Крім пам’ятників, тут виявилося кілька вулиць, чотири провулки, місця культури та відпочинку та інші місця з його іменем. Спроба облити монумент у центрі міста білою фарбою призвела до затримання й адміністративного штрафу за хуліганство. Я почав здирати таблички з іменем Леніна, після чого мене знову забрали в міліцію, де черговий запитав:

— Чия ідея, товаришу Кутовий — псувати комунальне майно? Хто підказав?

— Сам додумався! — зухвало відповів я, додавши: — І я не товариш!

— Та видно, — зітхнув офіцер. — Тільки одне діло — мазати Леніна фарбою, і зовсім інше — обдирати таблички з назвою вулиць. Тягне на тероризм. Відразу станете громадянином, пане Кутовий.

На Перше травня я організував та провів пікет патріотичних сил на чолі із Зямою та Андрущенком. Разом вони зібрали під синьо-жовтими прапорами зо двадцять сміливців, котрі намагалися заступити шлях демонстрантам із кумачем і портретами Леніна. Обстановка в країні вже була такою напруженою після зимових сутичок у балтійських країнах, що місцева влада вирішила не заважати й не перешкоджати. Зате далекоглядно розпорядилася вивалити на прилавки всі притримані раніше запаси спиртного, включно з коньяком. Тому підтримки з боку простого народу ми не отримали, обмежилися громадянськими пікетами біля кожного з пам’ятників Леніну, прокляли ката й розійшлися.

Попри низку невдач, моя активність відзначалася опозиційною самвидавчою пресою. Зяма якось повідомив: зі мною хоче здибатися В’ячеслав Чорновіл. Наш лідер справді зустрівся зі мною, потиснув руку, сказав: «Слава Україні!» — і пішов на закриту нараду із Зямою та Андрущенком. Зайнятість такої людини зрозуміла, і після шкільної історії з макулатурою цей потиск руки став для мене другим офіційним визнанням корисної діяльності.

Перейнятий власною пихою, я ледь не проґавив путч — проспав повідомлення по радіо.

За тиждень моя держава мала Незалежність.

Боротьба втратила сенс. Усвідомивши порожнечу після перемоги, я впав у депресію.

Гени взяли своє — я почав пити.

6.

Спершу пияцтво носило ознаки громадського протесту, хай стихійного й несформованого.

Потім почало приносити практичну користь. Я виявився не засвіченим, з гарною репутацією. Мене брали на роботу швидше, ніж когось із приятелів мого тата, уже вигнаного не лише з будівництва, але й з дому. Так я опинився на посаді вантажника в меблевому магазині. Меблями тут не торгували, бо від початку 1992 року фабрика зупинилася. Але штатна одиниця вантажника лишалася — він виконував функції сторожа. Самого ж сторожа зі штатного розкладу викреслили, бо не було що охороняти, хіба порожню територію. Тож новий знайомий прилаштував мене й себе вантажниками, які нічого не вантажили, а мирно освоювали територію й гнали самогон на електроплитці.

Незабаром на нас вийшов наш фізкультурник. Він ще в час перебудови відновив секцію карате, набрав туди охочих, звільнився зі школи й тепер приїхав із найбільш здібними учнями в спортивних штанях, кросівках, шкіряних куртках та з поголеними черепами. Один із них виявився моїм однокласником, упізнав мене: «Опа-па, Банан!», і відтоді до мене інакше не звертався навіть напарник.

Маючи домовленість із директором фабрики, котрий про всяк випадок виїхав за кордон, тобто у сусідню Росію, фізрук обладнав порожні цехи не надто складним обладнанням, що дозволяло розливати наш самогон у пляшки з різними етикетками. Спершу носили півлітрові, чисто вимиті, потім пішли «літрухи» й навіть квадратні, від лікерів «Амарето». Потрібні етикетки друкувалися на іншому обладнанні в сусідньому цеху, а за постачання пляшок, виявляється, відповідав мій тато — прижився біля пункту прийому склотари. Це дало мені певні підстави вважати: нарешті батько й син Кутові почали спільну сімейну справу.

Спершу нам платили купонами. Коли мій напарник обурився й став вимагати долари, які бачив у руках фізрука та його команди, його запросили на розмову в головний офіс. Звідти чоловік не повернувся, а мені на ранок дали нового, котрого все влаштовувало. Він виявився невизнаним філософом, чиї праці могли б змінити світ, аби їх переклали англійською. У незалежній Україні, тим більше — у часи дикого капіталізму, їх ніхто не буде читати. Я запропонував віддрукувати розділи праці в нашому друкарському цеху, на звороті етикеток. Такого накладу автор не побачить навіть у розвиненій Америці. Той радо погодився, приніс передруковані на машинці розділи — напучування. Вони виявилися короткими, тож лишалося вирізати та наклеїти на зворотний бік етикеток. Відкоркувавши пляшку й спорожнивши її, люди неодмінно помітять напис на звороті через скло, здивуються несподіваним ноу-хау й згадають, що вміють читати.

Перший «наклад» пішов із конвеєра в роздріб.

Наступного дня мене тримало двоє каратистів, а фізрук тицяв порожньою пляшкою в лице й горлав:

— Де ти це побачив? Хто тебе навчив?

— Сам додумався, — відповів я, спльовуючи кров із розкроєних губ і торкаючись язиком уламка від неакуратно вибитого зуба.

— Тебе сюди не думати поставили! — рявкнув фізрук. — Усе, нема про що базарити. Везіть його, пацани, у головний офіс.

«Головним офісом» виявився ліс недалеко від села Количівка. Там мене з невеличкими перервами били, поламавши ногу й кілька ребер, потім звеліли самому копати собі яму. Уже нічого не тямлячи, лиш бажаючи, аби все швидше скінчилося, я тремтячими руками взявся за лопату. Не втримався, упав — і це знову врятувало мені життя.

Над тим місцем, де я щойно стояв, просвистіли кулі: били з автомата.

У відповідь спортсмени почали стріляти з пістолетів, сипонули в різні боки, постріли з темряви наздогнали кількох, а мене, майже непритомного, спакували в міліційну машину. Потім, уже після операції, слідчий пояснив: святкуючи день міліції, місцеві патрульні взяли в кіоску данину не доларами, а літром горілки. Випивши, побачили дивні написи на етикетці. Без того знаючи, що тут дають «ряджений» алкоголь, патрульні отетеріли від небаченого раніше нахабства кустарів. Розслідування провели моментально, але не з метою посадити — збиралися взяти з людей фізрука штраф за порушення правил торгівлі й домовленостей не палитися так тупо. Проте забагато шуміли: про дійство пронюхав УБОЗ, тож вирішив оперативно зрубати «палку», накривши підпільних виробників алкоголю. Визволення мене з полону й порятунок від смерті в міліцейські плани не входив, але й зайвим геройство не

1 ... 38 39 40 ... 56
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «ДНК», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "ДНК"