Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Білий домініканець 📚 - Українською

Читати книгу - "Білий домініканець"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Білий домініканець" автора Густав Майрінк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 38 39 40 ... 44
Перейти на сторінку:
які стоять серед живих і очікують на чудо, яке їх оживить.

Атмосфера стала такою магнетично задушною, що легкий подих вітру і той здавався дотиком невидимих рук. Тремтіння охопило все моє тіло, ніби плоть хотіла позбутися кісток. Щоб не беркицьнутися сторч головою зі стінного виступу, я вчепився за підвіконня.

Старий говорив, швидко ворушачи губами; я міг це чітко розгледіти. Його нужденне обличчя наче засвітилось юнацьким рум’янцем, наче у променях вранішнього сонця. Потім раптом він знову зупинився, наче вловив якийсь заклик. Напружено прислухаючись, з відкритим ротом і очима, спрямованими на статую, він кивнув, на вигляд повен щастя, тоді хутко щось пробурмотів у відповідь, прислухався ще раз і скинув радісно руки.

Щоразу, коли він витягував шию, прислухаючись, по натовпу пробігло гортанне шумування, радше схоже на хрипіння, ніж на шепіт: «Он, он! Вона рухається! Ось! Зараз! Вона кивнула!» — але ніхто не пхався наперед. Натовп перелякано посувався назад, сахаючись, мов од поривів вітру.

Я видивляв очі в риси старого: прагнув-бо прочитати на його губах, що він говорить. У душі не знати, чому я сподівався почути або вгадати ім’я Офелії. Але після довгих, незрозумілих мені фраз його губи знай повторювали одне слово: «Маріє!»

Бах! Мене наче громом прибило: статуя, посміхаючись, схилила голову. І не тільки вона: навіть її тінь на світлому піску, вчинила те ж саме! Марно я переконував себе: це тільки якась омана; рухи старого в моїх очах мимоволі перенеслися на статую, справляючи враження, що вона ожила. Я відвернув очі, твердо поклавши і далі панувати над своєю свідомістю. За мить знову глянув туди: статуя говорила! Вона схилилася до старого! Сумнівів уже не було!

«Будь насторожі!» — щось допомагало, коли я вперто згадував це застереження! А ще напуття мені було те, що я ясно відчував у своєму серці: щось неоформлене, але нескінченно мені дороге, щось, що здавалося мені повсякчасною близькістю палко коханої, озивається в мені, пнеться назовні і хоче знайти форму, щоб захистити мене, вставши переді мною з розкритими обіймами. Навколо мене виникає магнетичний вихор, сильніший за мою волю. Все, що залишилося в мені від релігійності, і благочестя з часів мого дитинства, що я успадкував у своїй крові, і що досі лежало в мені мертвим тяжарем, прорвалося, проникаючи з клітини в клітину мого тіла. Душевна буря в моєму тілі змушувала мої коліна підтинатися, наче кажучи: «Я хочу, щоб ти упав ниць і молився на мене!» — «То голова Медузи», кажу я собі, відчуваючи водночас, що мій розум огинається. І тоді я вдаюся до останнього засобу і переконую себе: «Не ставай проти зла!» І я більше не опираюсь, і заглиблююся в безодню цілковитого зневолення. Цієї миті я так ослаб, що вже не здолаю радити своїм тілом; мої руки зриваються з карниза, і я падаю на голови й плечі натовпу.

Як я вернувся до брами свого будинку, не второпаю. Деталі подібних дивних пригод нам часто не дано вловити, а інколи вони просто вивітрюються з пам’яті.

Певно, я гусеницею поповз геть по головах паломників, які мов поприкипали один до одного! Знаю лише, що врешті-решт опинився в ніші воріт, не годен податися назад або вперед, одначе статуя пропала з моїх очей, отож я не відчував уже на собі її чаклунського впливу. Магічний потік юрби поминав мене.

«До церкви! — гукнув хтось із саду, і мені здалося, що це був голос старого: — До церкви!». — «До церкви! До церкви!» — передавалося з уст в уста. «До церкви! Діва Марія звеліла!» — і незабаром усе злилося в один багатоголосий рятівний крик, який розрядив напруження.

Чари розвіялися. Крок за кроком, повільно, наче велетенська казкова стонога, вивільнивши голову з петлі, юрба рушила назад з сутіска. Останні в юрбі оточили старого, пропхавшись повз мене, і заходилися відривати клапті від його вбрання, аж він лишився майже голим. Вони цілували їх і ховали, наче реліквію. Коли вуличка спорожніла, я попрямував до акації, потопаючи в розкиданих всюди квітках.

Я ще раз хотів доторкнутися до місця, де спочивало тіло моєї коханої. Я ясно відчував: це востаннє.

«Невже я тебе вже не побачу, Офеліє?! Жодного разу більше! — запитував я в своєму серці. — Мені бодай одненький раз глянути на твоє обличчя!»

Порив вітру доносив із міста: «Будь благословенна, царице милосердя!»

Я мимоволі підніс голову.

На моїх очах промінь невимовного світла вихопив статую з темряви.

На крихітну мить, таку коротку, що удар серця в порівнянні з ним здався мені людським життям, подобизна перетворилася на Офелію і всміхнулася мені. Відтак знову спалахнув на сонці нерушно золотий лик кам’яної Богородиці.

Я зазирнув у вічне теперішнє, яке для звичайних смертних є лише порожнім і незрозумілим словом.

Воскресіння меча

Незабутнього відчуття зазнав я, коли одного разу поклав оглянути спадщину мого батька і наших предків. Я обстежив поверх за поверхом, і мені здавалося, що спускаюся від століття до століття, аж у сутінь середньовіччя.

Мудро розставлені меблі, шухляди, повні мережевих хусток; тьмяне люстро у блискучих золотих рамцях, у якому я набачив себе, якогось молочно-зеленого привида; потемнілі портрети чоловіків і жінок у старовинному вбранні, вигляд якого мінявся, як того вимагала доба, в усіх обличчях учувалася виразна родова схожість, яка іноді, здавалося, кудись зникала, коли білявці ставали брюнетами, щоб потім знову вирватись у цілковитій первовічність, як ніби сам рід згадував про свої витоки. Золоті, оздоблені самоцвітами пуделка, в яких подекуди ще лишалася дрібка нюхального тютюну. Здавалося, вони ще вчора ставали в пригоді. Перламутрові шовкові стоптані дамські туфельки на шпильках дивної форми, які, коли я їх поставив разом, викликали в моїй уяві юні жіночі образи: матерів і дружин наших предків; різьбовані ціпки з пожовтілої слонівки; кільця з нашим гербом, то манюсінькі, наче на дитячі пальченята, то раз у раз такі великі, наче їх носив велетень; сюрдути, тканина на яких від часу так стончилася, що, здавалося, дмухни на неї, і вона розсиплеться. У деяких кімнатах курява лежала повстю, так що я брів по кісточки у ній, а щойно відкривав двері, вона бгалася жужмом; на килимі, під моїми ногами проступали квітчані візерунки і звірині морди, коли я, крокуючи, розгрібав куряву ногами.

Я так захопився спогляданням усіх цих речей, що поміж них мені минали цілі тижні. Іноді усвідомлення того, що на землі крім мене живуть ще якісь люди, геть зникало в моїй голові.

Якось — я тоді ще вчився у школі, — нас повели на екскурсію до маленького

1 ... 38 39 40 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Білий домініканець», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Білий домініканець"