Читати книгу - "Чорнильна кров"

«Резо! — сварилась вона на себе. — Твої сльози йому не допоможуть. Пригадай! Що робили Каприкорнові хлопці, коли були поранені?» Вони припікали рани, але про це вона не хотіла навіть і думати. Ще була така рослина, з ворсистими листочками, зі світло-бузковим цвітом, дрібними дзвіночками, в які з гудінням заповзали джмелі. Шукаючи її, вона роздивлялася довкола, крізь пелену сліз, ніби в очікуванні дива…

Між вусиками каприфолію кружляли дві блакитношкірі феї. Якби Вогнерукий був тут, він би знав, як їх заманити. Він покликав би їх тихенько, переконав би їх дати трішечки їхньої слини або сріблястого пилку, який вони розтрушували зі свого волосся.

Реза знову почула власне схлипування. Замащеними кров'ю пальцями вона прибрала темне волосся з чола Мо, покликала його на ім'я. Він не міг померти, не тепер, не після всіх оцих років…

Знову і знову вимовляла вона його ім'я, прикладала йому пальці до вуст, відчувала його дихання, слабке і нестійке, ускладнене, немов хтось сидів на його грудях.

«Смерть, — думала вона, — це смерть…»

Шурхіт примусив здригнутися. Шелест кроків по м'якому листю. Невже Мортола передумала? Може, відправила по них Басту? Чи, може, вже прийшли вовки? Якби вона мала принаймні ножа. Мо завжди мав при собі ножа. Поквапливо вона занурила руку в кишеню штанів Мо, шукаючи держак…

Кроки наближалися. Так, це були кроки, безсумнівно людські кроки. А потім раптом усе стихло, загрозливо стихло. Реза відчула ручку ножа між пальцями. Поспіхом вона витягла ножа з кишені Мо, клацнувши, розклала його. Вона не наважувалася озирнутися, але врешті-решт таки обернулась.

Стара жінка стояла там, де колись була Каприкорнова брама. Поміж колонами вона здавалася маленькою, як дитя. Жінка мала наплічника і була вдягнена в сукню, немов сплетену з кропиви. Шкіра була засмаглою, обличчя зоране зморшками, як кора дерева. Вона мала сиве коротке волосся, як хутро куниці, у ньому заплуталося листя і реп'яхи.

Не промовивши і слова, вона підійшла до Рези. Ноги жінки були босі, але, здавалося, реп'яхи і будяки, які росли на подвір'ї зруйнованої фортеці, не заважали їй. Не поворухнувши і бровою, вона відсторонила Резу і схилилася над Мо. Стара холоднокровно зняла закривавлений клапоть, який Реза все ще притуляла до рани.

— Такої рани я ще не бачила, — відзначила вона таким хриплим голосом, ніби зрідка ним користувалася. — Що її викликало?

— Рушниця, — відповіла Реза. Було якось дивно знову використовувати язик замість рук.

— Рушниця? — Стара подивилась на неї, хитнула головою і знову схилилась над Мо. — Рушниця. Що ж це таке? — бурмотіла вона, обмацуючи засмаглими пальцями рану. — Авжеж, нову зброю вони винаходять швидше, аніж курча з яйця вилупиться, а мені мудрувати, як знову залатати те, що вони продірявлюють і розрізають. — Вона притулила вухо до грудей Мо, прислухалася і, зітхаючи, знову випросталася. — Ти маєш сорочку під сукнею? — різко запитала вона, не дивлячись на Резу. — Зніми її і розірви. Мені потрібні довгі смужки. — Потому вона дістала зі шкіряного мішечка на паску пляшечку і промокнула рідиною з пляшечки одну зі смужок, яку їй подала Реза. — Приклади до цього місця! — сказала вона і поклала їй в долоню тканину. — Рана жахлива. Можливо, доведеться різати або припікати її, але не тут. Удвох ми не зможемо його нести. Шпільмани мають тут неподалік табір для старих і хворих. Може, там я знайду підмогу. — Вона так спритно перев'язала рану, ніби все життя цим лише і займалася. — Зігрівай його! — звеліла вона, знову підвівшись і вдягнувши наплічника. Потім вказала на ножа, якого Реза впустила в траву. — Тримай його коло себе. Я намагатимусь повернутися до того, як прийдуть вовки. А якщо раптом тут з'явиться яка біла жінка, пильнуй, щоб вона на нього не дивилася і не шепотіла його ім'я.

Потому стара зникла, так само несподівано, як і з'явилася. А Реза стояла на колінах на подвір'ї Каприкорнової фортеці, приклавши руку до пов'язки, просяклої кров'ю, і дослухалася до подиху Мо.

— Чуєш? Мій голос повернувся, — шепотіла вона йому, — він ніби чекав на тебе тут. — Та Мо не поворухнувся. А його обличчя було таке бліде, ніби каміння і трава випили всю його кров.

Реза не знала, скільки минуло часу, коли позаду почула шепіт, незрозумілий і тихий, як дощ. Коли вона озирнулася, на зруйнованих сходах стояла вона, біла жінка — неясна постать, немов дзеркальне відображення у воді. Але Реза дуже добре знала, що означає її поява. Вона досить часто розповідала Меґі про білих жінок. Їх приваблювало лиш одне, скоріше, аніж кров приманює вовків: нестійке дихання, серце, що б'ється все слабше і слабше…

— Замовкни! — крикнула Реза до блідої постаті, нахиляючись над обличчям Мо, щоб захистити його. — Геть звідси, і не здумай дивитись на нього. Він не піде з тобою, не сьогодні!

«Вони шепочуть твоє ім'я, коли хочуть забрати з собою, — розповідав їй Вогнерукий. — Але вони не знають ім'я Мо! — розмірковувала Реза. — Вони не можуть знати його, тому що він не з їхнього світу!» Та вуха йому вона все одно затулила.

Сонце почало сідати. Воно безупинно тонуло за деревами. Між обгорілими мурами сутеніло, а бліда постать на сходах ставала виразнішою. Вона нерухомо стояла і чекала.

Ранок у день народження

Ні, без душевної рани я не залишу це місто…

Забагато уламків моєї душі розпорошені на його вулиці, та чимало дітлахів моєї журби голяка гасають між цих пагорбів.

Халіл Ґібран. Пророк

Меґі здригнулась уві сні — і прокинулась. Вона бачила сон, їй наснилося щось жахливе, та вона не знала, що саме. Залишився тільки страх, що нагадував поколювання в серці. Шум тиснув їй на вуха: крик і дзвінкий сміх, дитячі голоси, гавкання собак, рохкання свиней, удари молотка, вищання пилки. Вона відчула сонячний промінь на обличчі, а в повітрі пахло гноєм та свіжоспеченим хлібом. Де вона? Лише коли вгледіла Феноліо, котрий сидів за письмовим столом, то знову пригадала — Омбра. Вона в Омбрі.

— Доброго ранку! — Феноліо очевидно чудово спав. Він виглядав дуже задоволеним собою і світом. Ну звісно, хто має бути задоволеним світом, як не той, хто його заснував? Поряд з ним стояв скляний чоловічок, якого Меґі вчора побачила біля глечика з перами.

— Розенкварце, привітайся з нашою гостею! — сказав Феноліо.

Скляний чоловічок манірно вклонився у бік Меґі, взяв у Феноліо перо, з якого скрапувало чорнило, обтер його шматочком тканини і поставив назад до глечика з іншими перами. Потім схилився над тим, що написав Феноліо.

— Ах! Задля різноманітності цього