Читати книгу - "Чорнильна кров"

— Авжеж! — поважно відповів Феноліо. — А зараз нарешті потурбуйся про те, щоб чорнило не розтеклося.

Скляний чоловічок крутив носом, немов щось подібне з ним уперше сталося, зачерпнув обома руками піску з миски, яка стояла біля пір'я, і майстерно, з розмаху сипнув дрібні крупинки на свіжосписаний пергамент.

— Розенкварце, скільки тобі повторювати? — гримнув на нього Феноліо. — Ти береш забагато піску і завеликий розмах. Так усе замаститься.

Скляний чоловічок струсив кілька піщинок з долонь і ображено схрестив руки.

— То зроби ліпше сам! — Його голос нагадав Меґі звук, який виникає, коли стукати нігтями по склу. — Так, хотів би побачити! — єхидно мовив він і поглянув на жилаві руки Феноліо з таким презирством, аж Меґі засміялася.

— І я б хотіла! — сказала вона, натягуючи сукню. Кілька сухих пелюсток із непрохідної хащі причепилися до неї, і Меґі подумала про Фарида. Чи знайшов він Вогнерукого?

— Чуєте? — Розенкварц привітно поглянув на неї. — Здається, вона розумна дівчинка.

— Ну, звісно, Меґі дуже розумна, — відповів Феноліо. — Нам довелося пережити дещо разом. Лише завдяки їй я тут сиджу і мушу пояснювати скляному чоловічкові, як сипати пісок на чорнило.

Розенкварц зацікавлено поглянув на Меґі, але не запитав, що значить загадкове зауваження Феноліо.

Меґі підійшла до бюрка і поглянула старому через плече.

— Твій почерк став розбірливіший, — зауважила вона.

— О, дякую дуже, — пробурмотів Феноліо. — Тобі видніше. Але ось, поглянь, ти бачиш розмазану літеру «П»?

— Якщо ви серйозно намагаєтесь мене зробити у цьому винним, — лунко мовив Розенкварц, — то я востаннє був вашим тримачем пера і негайно шукатиму писаря, в якого не муситиму працювати до сніданку.

— Ну, годі вже, годі, я не тебе звинувачую. Я розмазав «П», лише я! — Феноліо підморгнув Меґі. — Він швидко ображається, — довірчим тоном прошепотів він їй. — Його гордість вразлива так само, як і його кінцівки.

Скляний чоловічок мовчки повернувся до нього спиною, схопив тканину, якою чистив пера, і намагався витерти ще свіжу чорнильну пляму на своїй руці. Його кінцівки були не зовсім безбарвні, на відміну від скляних чоловічків у садку Елінор. Він увесь був ніжно-рожевий, як цвіт шипшини. Лише його волосся було дещо темніше.

— Ти ще нічого не сказав про нову пісню, — зауважив Феноліо. — Вона чудова, правда?

— Непогана! — відповів скляний чоловічок, не обертаючись, протираючи свої ніжки.

— Непогана? Це шедевр, ти, замурзаний тримачу пера кольору личинки! — Феноліо так сильно вдарив по бюрку, що скляний чоловічок, як жук, упав на спину. — Сьогодні ж піду на базар і придбаю собі нового скляного чоловічка, такого, що розумітиметься на певних речах і цінуватиме мої розбійницькі пісні! — Він відкрив продовгувату коробочку і дістав звідти сургучеву паличку. — Принаймні цього разу ти не забувся подбати про вогонь для опечатування? — пробурчав він.

Розенкварц ривком висмикнув йому сургуч із рук і підніс до запаленої свічки, що стояла поруч із глечиком з перами. З незворушним обличчям він притиснув розплавленим сургучевим кінчиком до пергаментного сувою, ще кілька разів помахав скляною ручкою над червоним тисненням і визивно поглянув на Феноліо, на що той поважно втиснув перстень, який носив на середньому пальці правої руки, у свіжий сургуч.

— «Ф» — як «Феноліо», «Ф» — як «фантазія», «Ф» — як «феєричний», — виголосив він. — Здається, готово.

— «Ф» — як «фрикадельки», мені наразі видалося б доцільнішим, — сказав Розенкварц, та Феноліо пропустив повз вуха це зауваження.

— Тобі до вподоби моя пісня для князя? — запитав він Меґі.

— Мені… не вдалося все прочитати через вашу сварку, — уникливо відповіла вона. Вона не хотіла ще більше засмучувати Феноліо повідомленням про те, що рядки їй видалися знайомими. — Навіщо Тлустому князеві такий сумний вірш? — запитала вона.

— Бо син його помер, — відповів Феноліо. — Сумні пісні одна за одною — це все, що він хоче чути після смерті Козимо. Як вони мені набридли! — Зітхаючи, він відклав пергамент на бюрко і підійшов до скрині, що стояла під вікном.

— Козимо? Козимо Вродливий помер? — Меґі не вдалося приховати розчарування. Реза стільки разів розповідала про сина Тлустого князя: що всі, хто його бачив, любили його, що сам Змієголов боявся його, що селяни приводили до нього своїх хворих дітей, бо вірили, що той, хто є гарним, як янгол, може лікувати будь-яку хворобу…

Феноліо зітхнув.

— Так, жахливо. Гіркий досвід! Ця оповідка вже не моя! Вона влаштовує, що їй заманеться!

— Знову починається! — простогнав Розенкварц. — Його оповідка. Я ніколи не зрозумію цих балачок. Може, вам варто сходити до цирульника, який лікує хворі голови.

— Мій любий Розенкварце, — лише заперечив Феноліо, — ці балачки, як ти це називаєш, просто-таки завеликі для твоєї маленької, прозорої голови. Але повір мені, Меґі знає напевно, що я кажу! — Він насуплено відчинив скриню і дістав звідти довге темно-синє вбрання. — Доведеться замовити нове, — пробурмотів він. — Так, насправді мушу. Це не одяг для чоловіка, чиї пісні співають по всій країні і котрому сам князь доручає римувати слова журби за сином! Поглянь лиш на рукави! Дірки, суцільні дірки. Тут побувала міль, попри лавандовий цвіт від Мінерви.

— Для бідного поета годиться! — мудро зауважив скляний чоловічок.

Феноліо поклав одяг назад до скрині й різко, з глухим звуком зачинив кришку.

— Слухай, — сказав він, — якось я пошпурю чимось важким у тебе!

Схоже, Розенкварца ця погроза не тривожила. Обидва сварилися про те про се, здавалося, у них була така гра, і вони очевидно забули про присутність Меґі. Вона відсунула полотнище вбік і виглянула з вікна. День обіцяв бути сонячний, навіть якщо над околишніми пагорбами ще туманіло. На якому з них мешкає шпільманка, у котрої Фарид хотів шукати Вогнерукого? Вона забула. Чи повернеться він, коли знайде Вогнерукого, чи просто поїде з ним, так як було востаннє, забувши про неї? Меґі намагалася не докопуватися, яке саме почуття викликають у неї ці думки. В її серці вже й без того достатньо збентеження, так багато, що ліпше б вона попросила у Феноліо дзеркало, щоб на хвильку побачити себе — знайоме обличчя в оточенні чужого, усього чужого, що хвилювало її серце. Натомість вона блукала поглядом по оповитих туманом пагорбах.

Як далеко простягнувся світ Феноліо? Лише доти, доки власне він його зобразив?

«Цікаво! — прошепотів він, коли Баста вивіз їх обох до Каприкорнового села. — Знаєш, а ця місцевість дуже схожа на одну з тих місцин, які я вигадав для „Чорнильного серця“!» — тоді власне він мав на увазі Омбру.

Пагорби довкола справді схожі на ті, на яких