Читати книгу - "Чорнильна кров"

— Поглянь-но на цю юрбу, сьогодні вони всі хочуть потрапити до замку, — сказав Феноліо в неї за спиною. — Потік торговців, селян, ремісників, багатих купців і жебраків — усі вони підуть туди святкувати день народження, заробити кілька монет або ж потратити гроші, щоб отримати задоволення і насамперед повитріщатися на мостивих добродіїв.

Меґі поглянула на фортечні мури. Мало не загрозливо вони височіли над іржаво-бурими дахами. Над баштами майоріли чорні прапори.

— Як давно помер Козимо?

— Майже рік тому. Я тоді власне переїхав до цієї комірчини. Уявляєш, твій голос переніс мене саме туди, звідки він із оповідки забрав Тінь: власне у серце Каприкорнової фортеці. На щастя, там панував повний безлад, бо чудовисько зникло, і жоден із паліїв не помітив старого, який раптом з дурним виразом обличчя з'явився посеред них. Я провів у лісі кілька жахливих днів і, на жаль, не мав такого кмітливого супутника, як ти, котрий вміє користуватися ножем, ловити кроликів і розкладати вогонь за допомогою кількох сухих гілляк. Але сам Чорний Принц мене врешті-решт підібрав — уявляєш, як я на нього вирячився, коли раптом побачив перед носом! Мені ніхто не видався знайомим із його людей, та визнаю, що завжди дуже неясно, якщо й взагалі, пригадую другорядних персонажів зі своїх оповідок… Та, хай там як, один із них привіз мене до Омбри, обідраного і без грошей. Але, на щастя, я мав перстень, який міг закласти. Ювелір дав мені за нього достатньо грошей, щоб я зміг оселитися у Мінерви, і все, здавалося, було гаразд. Так, просто-таки напрочуд. Оповідки приходили мені на думку одна за одною, давно вже такого не було, з мене просто виривалися слова. Та щойно я завоював славу першими піснями для Тлустого князя, тільки-но шпільмани захопилися ними, як Рудий Лис підпалив кілька подвір'їв унизу біля річки — і Козимо виступив у похід, щоб раз і назавжди покласти край банді. «Гаразд! — розмірковував я. — Чому б і ні?» Чи міг я припустити, що його вб'ють? Я мав такі чудові плани щодо нього! Він мав стати насправді великим князем — це було б блаженством для його підданих і нарешті увінчало б мою історію щасливим кінцем, бо він мав звільнити цей світ від Змієголова. Натомість банда паліїв убиває його у непрохідній хащі! — Феноліо зітхнув. — Спочатку його батько не хотів вірити у його смерть. Лице Козимо обгоріло, як і у решти загиблих, останки яких було віднайдено. Вогонь виконав свою роботу, та коли він не повертався й місяці потому… — Феноліо знову зітхнув і ще раз устромив руку до скрині, в якій лежав його одяг, поточений міллю. Він простягнув Меґі пару довгих вовняних панчіх блідо-блакитного кольору, шкіряні підв'язки і сукню з вилинялої темно-синьої тканини.

— Боюся, сукня буде завелика, вона належала середній Мінервиній доньці, — сказав він, — втім одяг, який ти маєш, треба негайно випрати. Панчохи закріпиш підв'язками, трішки незручно, але до цього звикають. Меґі, ти подорослішала, — сказав він, відвертаючись, щоб вона перевдягалася. — Розенкварце! Ти також відвернися.

Особливо гарно сукня таки не виглядала, і Меґі навіть тішилася, що Феноліо не мав дзеркала. Вдома останнім часом вона часто розглядала своє відображення в дзеркалі. Було дивно спостерігати, як змінюється тіло. Немов лялечка перетворюється на метелика.

— Готова? — запитав Феноліо і обернувся. — Ну от бачиш, непогано, хоча, звісно, така мила дівчинка заслуговує на кращу сукню. — Зітхаючи, він поглянув на самого себе. — Ну, я, напевно, краще в цьому так і лишуся, цей одяг принаймні не дірявий. Та що мені вже, в замку сьогодні кишітиме блазнями і шляхетними особами, так що нікому до нас обох не буде діла.

— Обох? Тобто? — Розенкварц відклав убік лезо, яким саме загострював перо. — Ви ж напевно візьмете мене з собою?

— Ти збожеволів? Хочеш, щоб я приніс назад уламки від тебе? Ні. Крім того, тобі ще доведеться заслуховувати поганий вірш, який я понесу князю.

Розенкварц бурчав, коли Феноліо зачинив за ними двері. Дерев'яні сходи, якими Меґі минулої ночі від утоми насилу піднялася, вели на обліплене будинками подвір'я, де на маленькому клаптику тіснилися загорода для свиней, дерев'яний заділ та овочева грядка. Вузенький потічок обминав усе це, двоє дітей сполохали порося на грядці, а жінка з малям на руках годувала зграйку худих курей.

— Чудовий ранок, правда, Мінерво? — обізвався Феноліо, поки Меґі нерішуче спускалася за ним слідом останніми сходинками.

Мінерва підійшла до підніжжя сходів. Дівчинка років шести вчепилася за її спідницю і недовірливо визирала на Меґі. Вона ніяково зупинилася. «Може, це помітно, — розмірковувала вона, — що я не звідси…»

— Обережно! — вигукнула до неї дівчинка, та поки Меґі зрозуміла, про що йдеться, щось смикнуло її за волосся. Дівчинка кинула грудочкою землі, і фея, лаючись, пурхнула з порожніми руками геть.

— Звідки ти така? — запитала Мінерва, знімаючи Меґі зі сходів. — Чи у вас там немає фей? Вони ж божеволіють від людського волосся, і зокрема від такого гарного, як твоє. Якщо ти не заколеш волосся, то скоро матимеш лису голову. Крім того, ти вже надто доросла для розпущеного волосся, чи хочеш, щоб тебе вважали шпільманкою?

Мінерва була невисока і розкішна, навряд чи вища за Меґі.

— Та ти ж суха, як тріска! — промовила вона. — Сукня тобі мало не сповзає з плечей. Я вшию її для тебе, сьогодні ж увечері. — І до Феноліо: — Вона поснідала? — запитала і похитала головою, побачивши його зніяковіле обличчя. — Невже ти забув нагодувати дівчинку?

Феноліо безпорадно підняв руки догори.

— Я старий чоловік, Мінерво! — вигукнув він. — Я забуваю про такі речі! Що за ранок сьогодні? Я насправді мав пречудовий настрій, але всі прискіпуються до мене. Розенкварц теж мене вже звів з розуму.

Мінерва у відповідь лиш віддала йому дитя і потягнула за собою Меґі.

— Що це за маля? — вигукнув Феноліо, йдучи за нею. — Тут що, без нього мало дітей гасає?

Немовля так серйозно вивчало його обличчя, ніби шукало в ньому щось цікаве, та врешті схопило його за носа.

— Це дитя моєї старшої доньки, — відповіла Мінерва. — Ти вже кілька разів його бачив. Ти став такий