Читати книгу - "Лють"

— Гей, любчику!

Під горілчаним магазином стояли повії. Серед них була й та старша жінка, яку Джон врятував на автомийці. Мабуть, йому варто було спитати, як її звуть, але він знав, що це б його засмутило. Називати її на ім’я означало б, що в неї десь була сім’я. Колись вона була дитиною, ходила до школи, мала надії та мрії. А тепер… нічого.

— Хочеш дівчинку? — запитала одна з них.

Тримаючись на відстані, він похитав головою.

— Я шукаю Робін.

— Вона в кіно пішла, — сказала та повія, що його зачепила, і підборіддям показала в бік кінотеатру. — Там «Зоряні війни» показують. Вона каже, ті пацани в останній раз бачили мохнатку тоді, коли з неї народжувалися.

І всі дівчата добродушно розсміялися.

— Дякую, — сказав Джон і завбачливо помахав рукою, поки вони не встигли знову запропонувати йому себе.

Від горілчаного до кінотеатру було далеченько, але Джон мав час. Він зосередився на вдиханні повітря, навіть насиченого автомобільними вихлопами. У тюрмі він був позбавлений такої можливості. Там доводилося шукати інших способів захворіти на рак легенів.

Коли він дійшов до кінотеатру, в нього боліли сухожилки під колінами. «Зоряні війни». Він бачив їх ще малим, разів із шість-сім. Щовихідних мати возила його з друзями до кінотеатру, залишала там і поверталася через кілька годин. То було ще до наркотиків, до того, як Джон став крутим. Те кіно йому страшенно подобалося, на пару годин давало солодку можливість втекти від дійсності.

У тюрмі Бен вирішував, що їм робити. Ішли роки, але Джон не став нічого міняти, бо так простіше. Найгірше було те, що всі Джонові знання про культуру обмежувалися смаком чоловіка, на тридцять років старшого за нього. Він не знав багатьох фільмів і серіалів, знятих за останні два десятиліття. У кіновечір ніхто з їхнього крила не потикався в головну залу, бо вони були не такі дурні, щоб долучатися до присутніх. Доріс Дей, Френк Сінатра, Дін Мартін — голоси цих співаків завжди лунали з маленького транзисторного радіо, яке Емілі привезла Джонові на його перше Різдво за ґратами. У дитинстві музика була дуже важливою для нього — саундтрек до його зрадливого життя. Та тепер він не зміг би назвати жодної популярної пісні, навіть якби йому до скроні приставили пістолет.

Джон уже переконав себе, що Робін у кінотеатрі не буде, тому дуже здивувався, коли мало не врізався в неї, завертаючи за ріг.

— А тебе сюди яким вітром занесло? — спитала вона, радше задоволено, подумав Джон, ніж роздратовано.

— Дівчата сказали, що ти тут, — пояснив він. За рогом виднілася зграйка молодих людей. — Клопітний вечір?

— Та. — Вона махнула рукою. — Ці кретини хочуть спочатку кіно подивитися. Прийду пізніше.

— А кіно довге?

— Господи, та не знаю я. — Вона пішла в бік горілчаного магазину, і Джон рушив слідом. Вона розвернулася. — Чого ти за мною йдеш?

— Хотів тебе провести.

— Послухай. Це тобі не «Красуня», — сказала вона. І додала: — Та й ти сто пудів не Річард Ґір.

Джон гадки не мав, про що вона говорить. Єдине кіно з Річардом Ґіром, яке вони дивилися в тюрмі, називалося «Сомерсбі», та й то лише тому, що там була мала дитина.

— Ми не закохаємося, не одружимося, і дітей у нас не буде, — пояснила Робін.

Джон про це не думав, але такої можливості не відкидав.

— Я лише хотів тобі сказати, що більше з тобою не бачитимуся.

— Ти тільки раз зі мною бачився, недоумку.

— Я знаю. — Коли вона знову розвернулася й пішла геть, він рушив за нею. — Будь ласка, зупинися. Вислухай мене.

Робін схрестила руки на грудях.

— Добре. Валяй.

— Я тільки… — Господи, тепер, коли вона слухала, він не знав, що сказати. — Я думав про тебе, — нарешті здобувся він на слова. — Але з сексом це не було пов’язано. — Напевно, на обличчі в нього було написано інше, бо Робін підкотила очі. — Ну добре, може, й пов’язано, — визнав він.

— Якщо ти не збираєшся заплатити мені, щоб я тобі подрочила, то мені треба йти на роботу.

— Усе не так, — сказав він. — Будь ласка.

Робін знову пішла, але Джон заступив їй шлях. Йому довелося йти спиною вперед, бо вона не хотіла зупинятися.

— Я де в чому замішаний, — сказав він.

— Яка несподіванка.

— Я сидів.

— І чому я не здивована?

— Будь ласка, — попрохав Джон. Він зупинився, і вона теж. — Я не хочу бути в цьому замішаний, але так уже є. Я мушу якось цьому зарадити. Не хочу назад у тюрму.

— Тебе шантажують?

Він замислився.

— Можливо. Я не знаю.

— Іди в поліцію.

Він розумів, що вона не всерйоз це каже.

— Я просто хотів ще раз тебе побачити, дати тобі знати, що більше я тебе не побачу. Тобто після цього разу. — Він замовк, намагаючись підібрати слова, які б не були повним безглуздям. — Я не хочу тебе в це вплутувати, ось що я хочу сказати. Цей тип, він поганий. Дуже поганий, а я не хочу, щоб тобі щось заподіяли.

— Так, ти мене лякаєш, — сказала вона знудженим тоном, який навряд чи міг свідчити про переляк. — Хто мені щось заподіє?

— Ніхто, — сказав Джон. — Він навіть не знає, що ти існуєш. — Він потер обличчя долонями і тихо застогнав. — Тобі це ні про що не каже. Пробач, що я тебе потурбував. Просто хотілося востаннє тебе побачити.

— Чому?

— Через те, що ти мені розказала про свій перший поцілунок. Просто я… — Він несміливо всміхнувся. — У школі я був справжнім невдахою. Дівчата навіть дивитися в мій бік не хотіли.

— У мене для тебе новина, малий. Вони досі не хочуть. — Її слова були різкими, але тон свідчив про те, що вона його піддражнює.

— Мене дуже рано посадили. Я відмотав двадцять років.

— Я маю тебе пожаліти?

Джон похитав головою. Він уже давно не сподівався на те, що люди його пожаліють.

— Я хочу подякувати тобі за те, що розказала мені історію про Стюї. Я багато про неї думав. Дуже гарна історія.

Робін закусила нижню губу й зустрілася з ним поглядом.

— Ну все. Ти мені сказав.

— А ще я… — Він нерішуче замовк. На роботі він репетирував це сотні разів, але тепер слова ніяк не йшли.

— Ти що? Хочеш зі мною потрахатися?

— Так. — Збрехати він не міг. — Так, дуже хочу.

— Чорт, то так одразу й сказав би, замість того, щоб соплі розвозити. — Робін знову покрокувала, дорогою розповідаючи: — Десять за номер, тридцять за п’ятдесят на п’ятдесят. Без