Читати книгу - "Суча дочка"

— То ви про мене все знаєте? — Олена відійшла трохи, але ще дивилася на бабу наляканими очима.

— Нащо воно мені? — Партизанка сумно похитала головою. — У чужому житті не вельми цікаво порпатися. Це вже так, як хто просить. Та я відчувала, що ти десь є. Знала, що твоя стежка колись приведе до мене — нам потрібно було у цьому світі зустрітися.

— Але — чому? — мало не закричала Олена.

— Пізніше зрозумієш, а зараз іще рано, — промовила несподівано суворо. — А то за один вечір ти хочеш надто багато, а у нас таких вечорів попереду ще ого… — махнула рукою, знову глянула на Олену привітно.

— А ви тоді, ну, тоді, коли навчилися відчувати людську долю наперед, ви й про себе знали? — запитала несміливо, боячись, що Степанида розсердиться.

Але та лише важко зітхнула й не відразу промовила:

— Знала. І не хотіла знати. Такі, Олено, знання — безкінечна мука для твого серця, колись ти сама зрозумієш. — Молода жінка на ці бабині слова тільки часто закліпала віями, але вголос нічого не сказала.

— Зайшли якось на хутір цигани. Серед них старший — красивий такий, високий, широкоплечий, очі не очі — іскри, хоч водою заливай. Думаю, не одна жінка об ті очі обпеклася. Ну, зайшли, що перше? Давай (на мене), молода хазяюшко, поворожимо. Розкинула старіша циганка карти, а я на неї дивлюся і тільки посміхаюся. Тітка зрозуміла, смикає за рукав, а мене годі спинити. Кажу циганці: «Помовч, я сама тобі поворожу». Дивлюся на її карти й ніби по книзі читаю. Вона злякалася і з хати, до того цигана. Він увійшов, очима грає. «І мені поворожи», — каже. Я і йому дещо розказала. Він довго мовчав, дивився то на карти, то на мене, потім дістав пачку грошей із-за пазухи, кинув на стіл: «Пішли з нами — царицею зроблю». До вечора біля хутора табором стояли, дядька і тітку умовляли, а в мене серце умирало від болю — тому цигану два тижні життя було. Украли десь коней, то на них усе село пішло. Його зловили й забили до смерті.

Посватався до мене хлопець із чужого села — свої десятою дорогою обходили. Отоді я і прокляла тітку. Хлопець хороший і з сім’ї хорошої. Я й не хотіла нічого, щоб наперед знати, а воно наче за плечима хто стоїть, мою долю розповідає. Облилася сльозами, та рушники подавала — що судилося, і конем не об’їдеш. Жили ми добре, і хлопчик у нас народився, уже такий, як Іван, виріс, коли війна почалася. Йосипа мого на фронт не взяли — у нього пучок на правій руці не було і саму руку в колгоспній молотарці перем’яло. Попомучилася я з ним, але нічого, загоїлось. А тут партизани у лісах об’явилися. Село помагало і харчами, й одягом, бо у тому загоні наших людей чимало було. Йосип коней по селах напитував, тоді ж колгоспи замерли, а худобу по дворах розібрали, яку не встигли погнати у тил. А разом із кіньми і про німців, що чув, партизанам розказував. Тільки ж хтось доніс на село. Німці, як налетіли, людей позганяли у школу й замкнули. Думаємо — палити будуть, бо тоді уже не одне село згоріло разом із людьми. І ми з Йосипом тут, і синок наш. Люди кричать, плачуть, страх що робиться, а я бачу — немає нам смерті. Отак стою і бачу. Людей умовляю, заспокоюю — де там. Мій Йосип… — Степанида замовкла, подивилася на Олену, і в очах старої жінки заблищали сльози, але вона пересилила їх. — Дивлюся на нього, а він… Питаю: «Що ти надумав, Йосипе, схаменися, нас не спалять». А він мені руки цілує, сина обняв: «Хіба не чуєш, Степанидко, як бензином пахне? Буду пробувати, мо, й вирвуся». Я йому на груди впала, не пускаю. А він: «Невже ти хочеш, щоб я отут з усіма згорів?» Глянула я на нього — стоїть Йосип переді мною, і немає його. Він іще тут, але вже й не тут, уже не з нами. Далеко мій Йосип, — голос Партизанки затремтів. — Не дай, Боже, комусь таке відчувати — з Господом не позмагаєшся, та як пережити те, що відчуваєш, як дивитися у рідні очі, що ось-ось закриються навічно? Кричу: «Йосипе!» А він тихенько поцілував синочка в чоло, а тоді попросив: «Розступіться, люди добрі». Яке там розступіться, як один на одному стоїмо. Але потиснулися. Він тричі перехрестився, розігнався й у вікно. Вибив плечем раму, сплигнув на землю. Врятував нас Йосип. Поки німці стріляли по ньому, а потім роздивлялися мертвого, партизани наскочили.

Степанида підвелася, мовби натомлена дуже, пройшла в кімнату, спочатку до колиски, потім — до ліжка.

— Сплять, — посміхнулася до дітей, — наче янголи. Лягай, Олено, й ти, бо я і до ранку всього не розкажу. Там уже досі в грубі вигоріло.

Олена маленькою кочергою помішала попіл, тихенько причинила дверцята.

— А чого вас Партизанкою звуть? — запитала, коли Степанида знову сіла неподалік, на полику.

— Того і звуть. Тільки Йосипа поховали, ще й дев’яти днів не минуло, партизани до мене вночі прийшли. Люди німців боялись, по лозах ховалися, а я у своїй хаті жила. Прийшли вони до мене: «Ти, — кажуть, — людей умієш лікувати, збирайся, підеш з нами». Я не опиралася, сина забрала й пішла. У лісі мене один чоловік упізнав: «Це, — каже, — реготинська відьма». Правда, на нього прикрикнули — відьма не відьма, аби людей рятувала. Я і робила, що могла, — кров спиняла, рани гоїла, — у лісі трав вистачало. І так, що треба було — допомагала. А одного разу весь загін готувався іти, німця бити. Командир і мені наказує: «Підеш з нами, поранених буде багато». Я кажу: «Сама не піду і вам би не веліла — поб’ють там усіх». А він на мене дивиться, дивиться і потихеньку пістолета дістає, потім: «Кажи, що знаєш!» А я більше нічого не знаю. Правда, чоловік був розумний, на смерть людей не погнав, а розвідку послав. Йому й доповіли, що нас тієї ночі ждали німці, ніхто б живим звідти не повернувся. Командир тоді мене в землянку викликав, довго про все розпитував, не вірив, так, як оце й ти. Але вже коли йшли куди, спочатку по мене посилав, наче жартома, питав: «Які у нас, Степанидо, прогнози на сьогодні?» Так ми з ним і провоювали, аж поки не підійшла наша армія. Казав мені: «Пішли з нами до Берліна». Куди я