Читати книгу - "Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка)"

Чоловiк мовчки наблизив руку до її обличчя, пройшовся пальцями на вiдстанi кiлькох мiлiметрiв вiд скронi до пiдборiддя, вздовж шиї та над плечем, майже нiде не торкнувшись. Шкiра за його долонею їжачилася мурашками, волосся ставало дибки.

Вона була у його волi. Але водночас це була i її воля, її вибiр i бажання. I саме власнiй волi вона готова була пiдкоритись. Глибинне «я» розпрямлялося зараз бiля незнайомого чоловiка. Внутрiшня пружина пiсля тривалого стиснення пiшла у зворотному напрямку, змiтаючи все на своєму шляху. Пiднесення й жах злилися в незнаній радостi, заповнюючи душу вiдчуттям свободи. Немов вiдстебнула ошийник, вiдкинула геть і почала, ледве стримуючись, магiчний дикий танець, який ось-ось зiрветься на шаленство, а вона й не зупиниться, поки не впаде знеможена.

Не вiн її покликав за собою – вона викликала його з лiсу своїми думками. Хто перший ступив кому назустрiч: вiн чи вона, не мало значення. Вiн став на шляху – i вся її жiноча сутнiсть, пiдтримана покликом кровi, прокинулась та розлилася тiлом гарячою хвилею: це вiн. Хто б вiн не був, що б не чекало на них – одна нiч чи все життя – вона сказала долi ТАК.

Пiшли полем, узявшись за руки, – i тиха нiч з полегшенням зітхнула. Здiйнявся легкий вiтерець, сипонув їм навздогiн зiрване з гілок листя. Прискорили крок, одночасно перейшли на бiг. Перший острiвець молодих дерев зiмкнувся за їхнiми спинами, коли вони взяли лiвiше, де пiдйом був не надто крутий, та вибрались на узвишшя. Розсмiялись, як дiти, що втекли вiд суворої виховательки. Тепер його обличчя було добре видно. Вiн наблизився до неї – її очi заплющилися… Втягнув носом повiтря бiля її обличчя, шиї та волосся, вiдсторонився – й повів угору, тримаючи за руку.

Другий пiдйом вивiв на поле, на невеличкий клаптик свiжозораної землi. Вiтер бавився кущем глоду, ворушив гiлки з червоними, тепер здавалося – чорними ягодами. Анна зупинилася на межi поля, аби перевести дух. Вiн дихав рiвно, нiби не бiг щойно разом iз нею. Випустив її долоню, ковзнув рукою догори, вище лiктя. Обiйшов, зупинившись за спиною Анни, – вона вiдчувала його подих на потилицi та шиї. Сухi губи та лоскотна борода торкнулися спини. Горловина светра слухняно подалася. Вiн обережно узяв зубами чутливу шкiру мiж лопатками. Анна смикнулась – не вiд болю, вiд несподiванки та хвилi, що пiшла в усi боки, вдарила вздовж спини, у живiт, у голову, сягнула пальцiв рук та нiг. Його нижня щелепа тремтiла, вiн наче змерз. Вона здивувалася з цього вiдкриття, а вже наступне перекрило попереднє: невже це вона повернулась, впевнено потягнула на себе його ремiнь, вiдчуваючи, як шкiряний пояс слухняно вислизає з рук?… Ноги не тримали, пiдкосилися, торкнувшись колiнами зораної землi, вже, мабуть, засiяної озиминою. Тiло мало б навiть через одяг вiдчувати холод спокладженого поля, але цього не сталося, усi другоряднi вiдчуття зникли…

…Вона бачила живий портрет – жiнка, склавши руки перед собою i трохи вiдхиливши голову назад, спокiйно, з усмiхом дивилася з полотна. Вiд її очей годi було вiдвести погляд – гармонiя i тиха радiсть свiтилися в них. Вище рiвня її грудей – вiд плеча до плеча – лежала чоловiча рука, зiгнута в лiктi.

Кiлька секунд нерухомостi. Чоловiк торкнувся щокою жiночої шиї, кинув швидкий погляд на художника. I ця миттєвiсть застигла, зупинившись на полотнi.

…Метелик опустився на квiтку, торкнувся її чутливими лапками – пелюстки потяглися йому назустрiч, привiдкрилися, – вiн схилився над серцевиною, збираючи нектар.

…Пряма скрутилася спiраллю в зустрiчному русi до iншої прямої, вони сплелися в сваргу, животворний клубок, запустивши свiторух у двох протилежних напрямках одночасно.

…У ритмi прибою дихало море, хвилями накочувалося на пiсок та гальку, залишало пiнне шипiння, аби вiдступити i знову накрити берег, розлитися, накриваючи свої слiди, вiдступити i знову рушити вперед.

…Вишивка виструнчилась ромбами, вкрилась кольорами осенi – листям бука та дуба, голками модрини та смереки, бронзою золотого ранету та стиглими зернами кукурудзи, охопила весь рукав сорочки, проступила вуставками на горловинi та на зап’ястях.

…Гнучка лозина просвистiла в повiтрi, опустилася на спину, обпекла вогнем, розсiкаючи шкiру. Усе, що було сховане, що не знаходило виходу, вивiльнилось, вихопилось, пiшло через край, залишаючи на землi порожню шкуру тимчасового прихистку.

…Сила дається на добро, сила дається на зло. Можна її так застосувати, а можна iнакше. А як саме – обираєш лише ти. На добро чи на зло.

…Щойно збудований замок захитався i зник, немов не було. Час повернув назад, у дозамковий перiод, коли тут стояв дикий пралiс, i ще ранiше, набагато ранiше, коли вивергалися вулкани, здвигалася земля, витискаючи зі себе кам’янi брили, i ще ранiше – коли виростали, вигинаючись з глибин всесвiтнього океану, хребти майбутньої сушi… Нема вже тої молодечої енергiї, того потужного руху. Лише тиха та спокiйна старiсть гiр.

…Червонi прапорцi трiпочуть вiд вiтру. Снiг, прошитий пурпуровим пунктиром, роздiлений навпiл. Через кордон не перестрибнеш, це стiна, на яку натикаєшся з розбiгу, ризикуючи розквецяти собi лоба. Жени уздовж прапорцiв, поки не вивалиться язик i не заб’ється подих. Тiкай по внутрiшньому колу, втрачаючи останнi сили. Або ж метушливо рятуйся, плутаючи слiди всерединi резервацiї. Але знай: на вiдчайдушний стрибок нiчий дозвiл не потрiбен. Ти сам собi можеш сказати: вперед! Аби з пiднесеним подивом вiдчути – дверi не зачиненi, стiни не iснує, є лиш вiльний полiт i свобода попереду.

…Точно й вправно пiшла випущена стрiла, з легким свистом прошиваючи повiтря. Без жодного зусилля – точно в цiль. Вона щойно рушила – а ти вже бачиш, як вона, здригаючись, вiбрує в самiсiнькiй серцевинi. Невже стрiла з моїх рук? З твоїх, з твоїх, не сумнiвайся. Так завжди буває, коли бачиш цiль.

…Горiла сосна, палала… Ти думала, вогнем? Горiла, охоплена полум’ям?… Нi. Вона весняним цвiтом палає. Вкривається червоно-жовтим вiд гори донизу, спочатку на верхiвцi – потiм внизу. Здалеку кинеш оком – горить! Немов полум’ям охоплена. – А я думала, в неї блискавка вдарила, ось вона i зайнялася. А чому дiвчина пiд нею стояла, не розумiла. – Зрозумiєш, бо покажу тобi, почекай лиш до весни…

…Тут мiсце особливе. Земля вiбрує. Енергiю випромiнює. – Я це вiдчуваю. – А я це твердо знаю. – А з часом чуєш, що робиться? –