Читати книгу - "Зорі, що купаються у річці"

…По дорозі, що вела до річки, дівчині було котити візок не важко, але коли дорога пішла стороною, їй потрібно було кілька десятків метрів провезти його луками. Тут і в гарну погоду було доволі волого, а після осіннього дощу, що пройшов нещодавно, і зовсім розквасило. Колеса візка одразу ж вгрузли у м’якому ґрунті. Спочатку Софійка подумала, що зробила дурницю, потягнувши Сашка серед ночі в болото, але, одержима своєю ідеєю, вже не могла відступити. Докладаючи неймовірних зусиль Соня змогла провернути колеса візка кілька разів, доки вони знову не загрузли. Їй стало дуже спекотно. Дівчина скинула кофтинку, залишившись в одній сукні.

— Любий, ще трішки, ще один крок, — говорила вона, намагаючись зрушити візок з місця, який стояв, як укопаний.

Дівчина навколішки кинулася збирати засохлі бур’яни, принесла гілочки з дерев та підклала їх під колеса. Так, крок за кроком, обливаючись потом, загубивши рахунок часу, Соня наближала візок до річки. Нарешті, вона побачила перед собою воду. Софійка стомлено сіла на спиляну деревину дідусевої верби, відхекалася.

— Любий, дивися, — мовила дівчина, не маючи змоги утримати в собі радість від побаченого. — Дві зіроньки! Маленькі, любі зірочки! Я так скучила за вами! Вони зараз вийшли скупатися у річці. Бачиш, коханий? Ти їх бачиш?

Соня намагалася побачили Сашкові зіниці. Їй здалося, що в них з’явилося якесь рівне, ніжне полум’я, що на мить воно спалахнуло в його очах та засяяло світлом життя, але погляд Сашка поступово перейшов з неї на воду, саме туди, де купалися зорі.

— Любий, коханий, — Софійка не могла втримати в собі всі почуття, що вирували в її душі. — Ти їх бачиш? Скажи, що ти їх бачиш, — благала вона. — Не мовчи!

Але погляд хлопця був все таким же, неживим, він лише несвідомо дивився на коливання води та мовчав.

Соня не витримала та розплакалася від безпорадності та розпачу. Вона подивилася на поодинокі нечіткі вогні у вікнах будинків. Вони здалися їй мокрими чи то від туману, що вже почав нависати над луками, чи від сліз на очах. Дівчина з відчаєм зрозуміла, що додому дотягти візок у неї забракне сил, а допомоги чекати ні звідки. Вона укутала хлопця своєю кофтинкою, а сама сіла поруч на кільце з верби. Обхопивши руками коліна, дівчина поринула у спогади…

Коли почало сіріти, Софійка побачила дурнуватого Грицька, що йшов луками та цвьохав батогом по землі. Вона покликала його на допомогу і за кілька хвилин була вже вдома. Дівчину всю лихоманило від холоду, але тіло палало жаром. Соня відчула, що застудилася та захворіла.

Розділ 38

Генерал Друзь не звик пасувати, але цього разу досить легко піддався на вмовляння дружини. Останнім часом вона почала страждати від частого підвищення тиску. Напевне, трагічна, така безглузда смерть сина дуже її підкосила. Судинні кризи лякали Максима Івановича і він навіть боявся уявити, що може втратити ще одну дорогу людину.

— Давай подаруємо нашу квартиру Сашкові, — вкотре запропонувала вона після чергового нападу, ледь за лікарем зачинилися двері.

— Я не проти, — відповів Максим Іванович, дбайливо поправляючи дружині подушку. — Але зараз вона йому ні до чого.

— А якщо я не встигну? Чи буду я мати спокій на тому світу?

— Не говори дурниць.

— У Сашка мати живе в якомусь глухому селі. Нехай би забирала хлопця та переїжджала до міста, — наполягала дружина. — Все ж таки тут і лікарні, і «Швидку» завжди можна викликати при потребі.

— Чи захоче вона? Та й Сашко ще в лікарні, а коли його випишуть звідти — невідомо.

— Колись же він одужає, — відказала вона. — Можливо, матері не доведеться за ним ходити. Якщо йому стане краще, то, принаймні, буде куди привезти молоду дружину.

— Воно-то так, — погодився Максим Іванович.

— А Сашко справді дуже схожий на нашого хлопчика, — дружина кинула погляд на портрет з траурною стрічкою.

— Так, схожий, — погодився він, бо й сам вже давно запримітив схожість.

— Ми з тобою планували віддати ту квартиру синові, але… Трикімнатна в центрі міста, з гарним ремонтом, а стоїть пуста. Її стіни повинні були бути зігріті подихом мешканців… Розумієш, там мають бриніти людські голоси, бігати дітлахи і треба, щоб вечорами на кухні пахло чимось смачненьким. Чи не так?

— Звичайно.

— Я хочу трохи заспокоїтися.

— Дати ліки?

— Ні, вони мені не допоможуть. Мені буде спокійніше, коли оформимо житло офіційно на Сашка або на його матір. Ти зробиш це заради пам’яті про нашого сина?

— Звичайно, — пообіцяв Максим Іванович. — Я зроблю це найближчим часом.

Він не став телефонувати до лікарні, а вирішив одразу ж туди поїхати. Так хотілося, щоб лікар сповістив гарну новину про стан здоров’я свого пацієнта! Генерал так повірив у те, що Сашко прийшов у себе, що надавив педаль газу й автівка набрала швидкість та м’яко помчала по рівній гладкій дорозі, обганяючи інші.

— Добридень, — Максим Іванович майже забіг до кабінету. — Як там наш Волошин?

— Волошин? — перепитав лікар. — Ах, так! Ви ще нічого не знаєте?

— Він… Йому стало краще?! — скрикнув Максим Іванович.

— Зараз я вам все поясню, — відповів лікар.

Лікар довго розповідав про дівчисько, яке підняло на ноги та сколихнуло весь медперсонал своїм вчинком.

— Якщо судилося хлопцеві вилікуватися, то це зможе зробити лише Соня, — сказав по закінченню розповіді лікар. — Вона зможе. Я певен.

— Так, — сказав генерал і помовчав.

Йому треба було прийняти рішення. Максим Іванович пообіцяв дружині переоформити квартиру на Сашка, але той до цього часу залишався хворим. Він не знав дівчину Соню, не був певен, що та молода особа витримає весь тягар, який взяла на себе добровільно, а мати завжди залишається матір’ю. Що б не сталося з її дитиною, вона завжди буде поруч. «То ж доведеться їхати до Сашкової матері», — вирішив для себе Максим Іванович. Він вже збирався йти з кабінету, коли згадав, що не пам’ятає назву села, де мешкала мати хлопця.

— У мене є всі данні. Ось вони, — на прохання генерала лікар написав на аркуші паперу: «Нові Липки, Волошина Людмила Орестівна, місце роботи — школа, вчитель».

Максим Іванович