Читати книгу - "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Коли Мікаель розібрався в матеріалі і розставив усе по полицях у зрозумілому йому порядку, на годиннику був уже початок одинадцятої. Він вийшов на кухню, поставив варитися каву і зробив два бутерброди. Кішку він пригостив шматочком ковбаси і печінковим паштетом. За весь день Мікаель жодного разу як слід не поїв, але чомусь не відчував особливого апетиту. Випивши каву, він дістав з кишені куртки сигарети і розкрив пачку.

Потім він прослухав повідомлення на мобільнику; Еріка на зв’язок не виходила, і він спробував їй зателефонувати, але знову почув тільки автовідповідач.

Як один з перших кроків свого приватного розслідування Мікаель відсканував карту острова Хедебю, яку позичив у Хенріка Ванґера. Поки в пам’яті ще збереглися імена, почуті від Хенріка під час вчорашньої екскурсії, Мікаель вписав на свою карту, хто в якому будинку живе. Він швидко виявив, що клан Ванґерів являє собою досить широку галерею образів і потрібний буде час, щоб вивчити, хто є хто.

Близько півночі Мікаель надів теплий одяг і нові черевики й пішов прогулятися через міст. Він звернув на дорогу понад берегом, нижче церкви. Протока і стара гавань були вкриті кригою, але трохи далі Мікаель побачив темну смугу відкритої води. Поки він там був, підсвічування фасаду церкви погасили, і його оповила темрява. Стояв мороз, і все небо було усіяне зірками.

Раптом Мікаеля охопив страшний смуток. Він просто не міг зрозуміти, як умудрився дозволити Хенрікові Ванґеру вмовити себе взятися за цю безглузду справу. Еріка мала рацію: це марна трата часу. Йому слід було б зараз бути в Стокгольмі — наприклад, у ліжку з Ерікою — і що є сили будувати плани війни проти Ханса Еріка Веннерстрьома. Але й тут він не відчував особливого ентузіазму, позаяк не мав ані найменшого уявлення, як братися до цієї справи. Якби це трапилося вдень, він пішов би до Хенріка Ванґера, розірвав контракт і поїхав додому. Але з пагорба біля церкви він міг переконатися, що в садибі Ванґера вже темно і тихо. Від церкви йому було видно всі будівлі цього боку острова. У будинку Харальда Ванґера теж було темно, зате горіло світло в Сесілії Ванґер, на найближчій до мису віллі Мартіна Ванґера і в будинку, який винаймали. У човновій гавані світився пронизуваний вітром будиночок художника Еушена Нормана, і з його димаря вилітав великий сніп іскор. Горіло світло і на верхньому поверсі кафе, і Мікаель подумав з цікавістю, чи живе там сама Сусанна і якщо так, то чи є з нею хтось.

Недільного ранку Мікаель спав довго і прокинувся в цілковитій паніці тому, що гостьовий будиночок здригався від неймовірного гулу. За мить він схаменувся і зрозумів, що чує церковні дзвони, що кличуть до меси, і, отже, вже майже одинадцята година. Він почував себе мляво і тому ще трохи полежав. Тільки коли біля дверей пролунало вимогливе нявкання, він устав з ліжка і випустив кішку на вулицю.

До дванадцятої він уже прийняв душ і поснідав, а потім рішуче пройшов до кабінету і дістав першу папку поліцейської справи. Але раптом завагався, дивлячись через вікно на рекламну вивіску «Кафе Сусанни». Засунувши папку в сумку, Мікаель надягнув куртку.

Кафе, коли він до нього дістався, виявилося напхом напхане відвідувачами, і Мікаель відразу дістав відповідь на питання, що відклалося в голові: як закладові вдається не прогоріти в такій дірці, як Хедебю? Тепер з’ясувалося, що основний дохід Сусанні дають відвідувачі церкви, а також охочі попити кави після похоронів та інших подібних заходів.

Замість відвідин кафе він вирішив прогулятися. «Консум» щонеділі не працював, але Мікаель пройшов ще кілька сотень метрів по дорозі, що вела в Хедестад, і купив газети на відкритій у вихідні бензоколонці. Ще годину він присвятив прогулянці по Хедебю і знайомству з материковою частиною селища. Район неподалік від церкви і «Консума» вважався центром містечка і був забудований двоповерховими кам’яними будинками, які зводилися, як прикинув Мікаель, у 1910-х або 20-х роках і утворювали коротку вулицю. На північ од в’їзду до селища здіймалися багатоквартирні будинки для сімей з дітьми. Уздовж води, з південного боку від церкви, розташовувалися переважно вілли. Хедебю, безперечно, був респектабельним місцем, підхожим для мешкання представників влади і чиновників Хедестада.

Коли він повернувся до моста, наплив відвідувачів у кафе Сусанни вже минув, але вона ще клопоталася, прибираючи із столів брудний посуд.

— Недільний ажіотаж? — спитав він замість вітання.

Вона кивнула, прибравши розтріпане пасмо волосся за вухо:

— Добрий день, Мікаелю.

— Бачу, ви мене запам'ятали.

— Важко було б не запам'ятати, — відповіла вона. — Я бачила вас по телевізору на судовому процесі перед Різдвом.

Мікаель раптом засоромився.

— Їм просто треба чим-небудь заповнювати випуски новин, — пробурмотів він і пішов до куткового столика з видом на міст.

Коли вони із Сусанною зустрілися поглядами, вона усміхнулася.

О третій годині пополудні Сусанна повідомила, що заклад зачиняється: після того, як схлинуло нашестя публіки з церкви, до кафе заходили тільки поодинокі відвідувачі. Мікаель устиг прочитати приблизно п'яту частину першої папки поліцейської справи про зникнення Харієт Ванґер. Закривши папку, він сунув її разом зі своїм блокнотом у сумку і швидкою ходою попрямував через міст додому.

Кішка чекала його на сходинках, і Мікаель огледівся, дивуючись, кому ж вона, власне, належить. Проте він впустив її в дім — все ж якась компанія.

Він знову спробував зателефонувати Еріці, але знову потрапив тільки на автовідповідач. Було цілком очевидно, що Еріка на нього злиться. Мікаель міг би зателефонувати на її номер у редакції або додому, але вирішив, що не робитиме цього, — він уже й так залишив їй доволі багато повідомлень. Замість цього він зварив собі каву, посунув кішку на дивані, сів за кухонний стіл і відкрив папку.

Читав Мікаель поволі і дуже уважно, щоб не проґавити якусь деталь. Коли пізно ввечері він відклав папери, кілька сторінок його блокнота було заповнено записами — замітками на пам’ять і питаннями, відповіді на які він сподівався дістати в наступних папках. Матеріал розташовувався в хронологічному порядку: чи то його пересортував Хенрік Ванґер, чи то самі поліцейські в 60-ті роки дотримувалися цієї системи.

Найперша сторінка була фотокопією записаного від руки дзвінка до відділу охорони поліції Хедестада. Поліцейський, що прийняв дзвінок, підписався «Н. о. Рюттінґер»; «н. о.» Мікаель витлумачив як «начальник охорони». Заявником був указаний Хенрік Ванґер,