Читати книгу - "Добло і зло"

з місяць безцеремонно живемо в хатці кучерявого хлопчика. Хатка в нього крихітна — два на два — і спальне місце в ній одне. Ми поділили його на трьох. На нас нахаб і на бідного хлопчика. Я би на його місці давно би холоднокровно нам з Ведемедьом отрути в гарячий чай підсипала. Чи скла товченого в десерт із кранчами… А він ні. Чомусь терпів. Мабуть, курив забагато маріхуани і чекав, поки ми пройдемо самі собою, як проходило в його житті все інше: проблеми, робота, шанси, можливості, жінки, друзі. Хлопчик був красивий і не мудрішав. Стукне мені 64, заведу собі точно такого ж, мо' когось з його дітей та онуків, дай йому Боже. Попереду ще маю час вивчитися на старєющую поп-звєзду.

Так чи інакше, під Васю в тій квартирі ліжкопойнту вже не було де намостити. Щодо можливості романтичного спання у ванній — так там не ванна, а кабінка душова, дизайнерська. Вася ж принцеса, а не конячка, щоби спати навстоячки. До того ж я люблю вносити у біографії людей непередбачувані ними самими можливості. Наразі здоровий сон у парку в наметі. В палатці, по-сусідському. Чи в палаці, по-Васіному.

Я пам’ятала, що в парку є мальовничий куточок, відразу біля річки, куди я можу машиною під’їхати, натомість міліції впадло аж туди пхатися, щоби оштрафувати нас за проїзд під цеглу та встановлення наметів у громадських місцях. Білочці буде соромно, але вона і так уже червона — їй простіше.

Все, що треба для ночування в громадському місці, продається в будь-якому супермаркеті: спрей від комарів, сосиски, морква по-корейськи, чорний хліб, кабачкова ікра і свічки. Ну, типу біля річки, романтика, в неекологічні пластикові стаканчики ллється вино з дому вишуканого… На дрова грошей не вистачило. По правді, зашкалила жадібність:

— Назбираємо! — сказали ми з Ведмедем одна одній в очі, і в тих очах, мов у поставлених навпроти одне одного ворожбитських дзеркалах, заметалася, посивівши від нашої нахабності, пані Брехня.

В мене топографічний критинізм, будь здоров. Навіть удень. А вночі, помножений на темряву та страх перед істотами, які в ній ховаються — русалки, мавки, упирі, менти — він буяв, немов цвіт папороті, що квітла десь там же, поряд.

— Альо, альо!!! — гарчала я в трубку Кучерявому Хлопчику. — Де я, скажи мені? Ніхріна не роздупляю поночі, куди тут пиздячити.

— Ну, де ти? Ну, що ти бачиш? Бачиш доріжку з ліхтарями? — ангельське терпіння, має, а то. Ви би теж перетворилися на янгола, якби альтернативою спальному місцю в наметі в дальному кутку парку три далбайобки бачили спальне місце у вашій крихітній квартирці.

— Переїдеш місток, повертай відразу направо. Але відразу! Їдеш вздовж річки…

Коротше, я їхала. Повертала. Але ніяк не могла натрапити бодай на щось знайоме — вночі знайомі предмети набирають загрозливих обрисів. Ми на бездаховій Білочці, по самі яйця забрьохані в багнюку, по лицях нам хльостають гілки, навколо ухають пугачі і сміються мертві діти — мотор у Білочки працює зовсім тихо, тож усе гарно чути.

— Піздєц, тьолки, де ми? — риторичне питання. Ми вже давненько проїхали міст і повернули направо вздовж ріки… Дорога стає дедалі розбитішою і важкою для Білочки. Зате легкою для загибелі її ходової.

— Все, — кажу я Міші, зупиняючи Білку. — Давай тут станемо і підемо, глянемо, що там попереду. Бо щось мене цей парк задрав. Дурна кількість гектарів зловісного зеленого насадження. Ходім.

— Тобі не буде страшно? — це у Васі Ведмідь питає.

— Буде, — чесно каже Вася з мобільним в руці і в каблуках на ногах. До її охоронного боєкомплекту додається газовий балончик і кишеньковий ліхтарик, а ми, ввімкнувши дальні фари (о, а нашо Васі ліхтарик?), пішли удвох дивитися, що ж там таке є попереду.

Світла фар не вистарчало, шорстке листя нашіптувало нездійснені мрії померлих закоханих, темрява гусла, як бридкий холодний жирний суп в дитинстві, і тут перед нами виріс ТОЙ САМИЙ, СУКА, МІСТ, ЯКИЙ МИ ЩОЙНО ВЖЕ ПРОЇХАЛИ!!!!

Ми заверещали, мов залишені взимку на лродльонці учні другого класу, котрим явився привид голої вчительки російської мови з сорок другим розміром ноги.

— Сука, ужастік! — кричали ми, щосили біжучи назад до рятівної машини-Білочки, і кожна потай уявляла собі, що там лежить скривавлена Вася, а навколо неї згромадилися монстри. Або ні. Вася стала монстром, а навколо лежать скривавлені міліціонери, що спішили нас порятувати і оштрафувати заодно. Бо ми проїхали під «кірпіч».

Вася була живісінька. Але ж той міст а-ля відьма з блер нікуда не подівся. Був це справді той самий чи просто браг близнюк раніше переїханого нами моста, ми з'ясовувати не стали. Ми застрибнули в машину і кудись драпаляли, а гілки били нас по головах. Найбільше бідолашну Васю, бо ж вона сиділа високо й красиво ззаду, з ногами на сидінні, в той час як ми ховали обличчя за лобовим склом.

Ви не повірите, але ми таки знайшли гарне для намету місце. Здалеку було видно Московський проклятий міст і вогні Троєщини. Романтика.

Навколо ще були якісь люди, але нас вони не чіпали, а мирно спали чи ловили рибу — не розгледіти, вночі об'єкти здаються дальшими. Соціопатія попускає.

— Ну шо, тьолкі, бахнемо? — ні, не водку розливаю я по пластикових невагомках. Я розливаю цілком питне аргентинське біле вино. І стакани в нас горді — імітація, канєшно, зате на око не відрізнити від скляних.

Васо п’є свій перший келих вже в наметі. І зразу вирубається, не знявши з себе косметику й підбори. Ми з Мішою вирішуємо, що:

— Нєплоха би і паткрєпіцца.

Ясно, що всі дрова і дальню їх рідню вже сто років тому повизбирували навкруги пікнічники, дачники, гопніки й рибалки. Нам залишається хіба сміття палити, що після них усіх лишилося, і сосиски на ньому смажити.

— Почекай, — каже Ведмідь, — у нас же є свічки.

Отут ми й навели красоту. Порозставляли всі наші свічки подвійним колом навкруг намету зі сплячою Васьою, взявши у спасенний круг всі наші супермаркетні кульочки та інші бебехи. Вичахаюча Білочка дрімала на сторожі біля намету.

— Нє, свічки не для красоти! — допетрую я Ведмежу ідею. — На них ми ковбасу посмажимо.

Ну, і посмажили. А вам, урбанізованим уїбанам, слабо?! Покинути нагріту хатку, випхатися глупої ночі в міський парк з наметом і смажити собі впольоване у супері треш-їдло?! Отож-бо. Нормальні люди заради таких радощів у гори на вашому місці їздять. І на нашому, кажись, теж.

Відтак ми ще довго п’ємо вино і задушевно розробляємо підступні плани нациганення