Читати книгу - "Тяжкі часи"

з-під помпи, та й то не частіш, як двічі на місяць? Отож я гадаю, що й ви поділяєте мою пиху, а ні, то вибачайте, нічого не можу вдіяти. Я пишаюсь, і квит. Отже, як я допіру сказав і як ви самі знаєте, я сьогодні одружився з Томовою Товкматчевою дочкою. І я дуже радий з цього. Я дуже давно цього хотів. Я стежив, як вона росла й виховувалась, і вважаю, що вона гідна мене. А з другого боку, скажу вам відверто, я вважаю, що й я гідний її. Отже, я дякую вам і від себе й від своєї дружини за ваші побажання й сам зичу всім неодруженим з-поміж вас ось чого: щоби кожен панич знайшов собі не гіршу жінку, як оце я, і щоб кожна панна знайшла собі не гіршого чоловіка, ніж у моєї дружини.

А незабаром щасливе подружжя вже вирушало на вокзал, у весільну подорож до Ліона, щоб пан Горлодербі міг при такій нагоді побачити, як живуть «робочі руки» в тих краях, та дізнатись, чи й там вони жадають, щоб їх годували золотою ложкою. Вже вбрана в дорогу молода, спустившись униз, побачила Тома, що чекав її, червоний на виду чи то від надміру чуттів, чи то від надміру трунків за весільним столом.

— Ти козир-дівчина, Лу! Такої сестри більш ні в кого у світі немає! — шепнув він їй.

Луїза обняла його міцно, як мала б того дня обняти куди гіднішу людину, і вперше її незворушність зрадила її.

— Старий Горлодербі вже готовий, — сказав Том. — Поспішай, Лу. Бувай здорова! Я тебе дожидатиму. А що я казав, сестричко? Хіба не чиста розкіш тепер?

Кінець першій книзі

Книга друга

ЖНИВА

Розділ I

У БАНКУ

Стояв сонячний літній день. Вряди-годи такі дні бували навіть у Кокстауні.

За такої днини, як дивитися здаля, Кокстаун лежав угорнений у свою власну імлу, начебто зовеш непроникну для сонячного проміння. Ви тільки здогадуєтеся, що місто там, бо знаєте, що без міста не було б і отого чорного пасма на обрії. Тією хмарою з диму та сажі, що витягується то в той бік, то в той, то здіймається до небесної бані, то стелиться важко по землі, коли зривається, чи стихає, чи змінює свій напрям вітер, тією густою розпливчастою плямою, прорізаною смугами світла, що осявали тільки клубки темряви, Кокетаун виявляв себе з далечі, хоча з нього самого не видно було ні цеглини.

Та й диво брало, що він взагалі ще існує. Його руйновано так часто, що годі збагнути, як це він витримав стільки катастроф. Либонь, і в самому Китаї ніколи не було такої тонкої та крихкої порцеляни, як та, що з неї роблено кокстаунських промисловців. Щойно доторкніться до них трохи необережніше, і вони розсипалися на скалки так легко, що аж підозра брала — чи не були вони вже понаколювані. Все для них означало руїну — і коли від них вимагалося, щоб вони посилали робітничих дітей до школи, і коли настановлялось інспекторів перевіряти їхні фабрики, і коли ті інспектори висловлювали сумнів щодо їхнього права калічити людей машинами, а надто згубні чули для них навіть самі натяки на те, що, може, не слід би їм весь час так дуже чадіти з коминів. Окрім золотої ложки пана Горлодербі, загальновизнаної в Кокстауні, там була дуже поширена ще одна така вигадка. Вона мала форму погрози. Щоразу, коли хто-небудь з кокстауицтв почувався скривдженим — цебто коли йому не давали цілковитої змоги робити що заманеться або казали, що він повинен відповідати за наслідки якогось свого вчинку, — він неодмінно починав кричати, що «краще викине все своє добро в Атлантичний океан». Ця погроза вже разів кілька так ужахнула міністра внутрішніх справ, що він трохи не вмер з переляку.

А проте кокстаунці були такі патріоти, що досі ще ніхто з них ні разу не викинув свого добра в Атлантичний океан, а навпаки, всі вони ревно берегли його. Отож воно й громадилось у тій імлі, й зростало, й множилося.

На вулицях того літнього дня панувала спекота й курява, а сонце світило так яскраво, що пробивало навіть важкі випари, навислі над Кокстауном, і на нього не можна було довго дивитись простим оком. У фабричних подвір’ях з низьких підвальних дверей виходили кочегари, сідали на приступках, на тумбах, на огорожах, утирали чорні обличчя й дивились на купи вугілля. Ціле місто неначе пряжилось в оливі. Тяжкий дух розігрітої оливи стояв повсюди. Паровики лисніли нею, одежа на робітниках просякла нею, по всіх поверхах усіх фабрик цідилась і крапала олива. Повітря в казкових палацах було наче подув самуму, і люди в тій пустелі працювали насилу, зморені духотою. Але на тихобожевільних слонів не впливало ніщо. Їхні голови кивали так само рівно й обридливо і в спеку, і в холод, і в сльоту, і в сушу, і в погоду, і в негоду. Їхні тіні, що розмірно рухалися на мурах, заступали Кокстаунові тінь шелестливих дерев, а замість літнього бриніння комах ви могли там чути цілий рік, літо й зиму, від ранку в понеділок до вечора в суботу, гудіння пасів та коліс.

Дрімотно гули вони й цілий той скварний день, і від того сон та спека ще дужче морили людей, що йшли попри фабричні мури. Більші вулиці поливалося водою, в крамницях поспускали завіси, і там було трохи не так душно, але на фабриках, по завулках та подвір’ях було чисте пекло. На річці, чорній і аж густій від фарби, кілька хлопчаків, що вирвались на дозвілля — видовище досить рідкісне в Кокстауні, — катались у вутлому човні, що лишав за собою пінявий слід, і за кожним замахом весла з води здіймався нудотний сморід. Саме сонце, для всіх благодійне, було до Кокстауна жорстокіше за лютий мороз і, заглядаючи пильніше в його тісні закутки, сіяло там більше смерті, аніж життя. Так навіть око неба стає лихим оком, коли нездольні або захланні руки затуляють від нього те, що воно мало б благословляти своїм поглядом.

Пані Спарсіт надвечір сиділа біля вікна в банку, по тінистому боці розпеченої вулиці. Банк було вже зачинено; в таку пору, теплої години, вона звичайно прикрашувала своєю шляхетною персоною кабінет членів правління, що містився над приймальною залою. Власна її вітальня була ще вище, на третьому поверсі. Звідти з вікна, мов зі спостережного посту,